Ревіна Марія, 10 клас, Бердянська гімназія №3 "Сузір'я" Бердянської міської ради Запорізької області 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Полященко Валентина Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів війни - наче вічність і водночас один подих, один глибокий вдих болю і надії. Ці дні неодноразово змінювали мене і моє розуміння життя. Війна мене спонукала до творчості, дала мені силу шукати себе і перебувати у несподіваних місцях. Під її тягарем я навчилася доносити світу свої найглибші емоції, надавати їм форми і барв, розповідати свою історію не тільки словами, а через образи.
Для мене війна почалася в рідному Бердянську, окупованому і зраненому. Вісім місяців, немов нескінченні роки, я провела у місті, яке перетворилося на в'язницю. Кожен день став викликом.
Дні в окупації минали тяжко, немов у густому тумані, крізь який не пробивається сонце. Врешті - решт ми з сім’єю вирішили, що будемо вириватися, хоч якою б важкою не вийшла ця дорога. У кінці вересня 2022 шлях у 200 кілометрів до Запоріжжя розтягнувся більше, ніж на два тижні…Коли я стояла на блокпостах, здавалося, що час зупинився. Тривога, страх, холод і невідомість загострювали кожну хвилину очікування.
Сімнадцять днів «життя» в машині під Василівкою, сімнадцять ночей з погрозами від чужих людей, які тепер керували нашою долею. Цей шлях став певним потрясінням для мене, тоді чотирнадцятирічної…
Але через страх проросли терпіння і впевненість, що я подолаю всі труднощі заради свободи. Дорога привела до Тернополя - міста, де на мене чекали і випробування, і шанс на нове життя. У новому місті я почала будувати себе знову, занурюючись у світ навчання, мистецтва, моди. Подіуми стали моєю сценою, де я заявляла: я вижила, я вільна, я продовжую свій шлях. Водночас навчання на графічного дизайнера відкрило мені нові горизонти, спонукало знову мріяти і планувати. А ще рік волонтерської діяльності привніс у моє життя багато емоцій і переживань, він дав можливість стати частиною великої спільноти людей, об'єднаних однією ціллю. Це був мій спосіб віддячити долі за можливість жити, вільно дихати і відчувати.
Улітку 2024 ми із сім’єю переїхала до Києва, і тут у моє життя ввірвався курс акторської майстерності «Історії твого міста».
Я познайомилась з новими людьми, розкрила себе зовсім із іншого ракурсу. Моє сьогодення – це нереально ресурсні моменти: підготовка до спектаклю, танці, малювання; люди, які надихають і підтримують. Щонеділі я продовжую волонтерити, бо не уявляю свого життя без цієї діяльності. Волонтерство для мене - це більше, ніж обов'язок, це можливість щось віддати людям, підтримати тих, хто, як і я, пройшов крізь біль втрат і знайшов у собі сили жити далі. Чому я творю? Що спонукає мене шукати себе в мистецтві, у рухах, у барвах? Відповідь проста і складна водночас: війна вчить, що життя швидкоплинне, що кожен день є подарунком, який не можна марнувати. Бажання творити з'явилося саме через це розуміння, через потребу залишити свій голос і слід у світі.
Кожна вистава, кожен вихід на подіум, кожен малюнок - це моя подяка життю за те, що я можу відчувати, дихати, бачити красу навіть у найтемніші часи.
Це моя обіцянка собі жити повним життям, не дивлячись на всі труднощі і перешкоди.І тепер, коли минає тисяча трагічних днів війни, я знаю, що моє творче бажання - це мій захист, мій спосіб не здаватися і зберігати в собі те світло, яке пробивалося крізь тіні на моїх картинах.
Це мій спосіб сказати: «Я тут, я вижила, я творю».
Кожен мій крок - це свідчення того, що нас не здолати, що наш народ міцний і незламний. Хоч війна ще триває, я вірю в перемогу, бо кожен з нас, хто живе, мріє і діє, наближає її. Я вірю в Україну, бо я - частина її незламного духу.