Романова Кіра, 9 клас, Нетішинська гімназія "Гармонія"

Вчитель, що надихнув на написання — Котик Лілія Дмитрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна страшне слово, яке несе горе, розруху, смерть і біду в кожну родину. Страждання від цього не передати жодним словом.

Того лютневого ранку я прокинулася і подумала: чому не спрацював будильник? Мені ж до школи та і сьогодні контрольна з математики. І мама, певно, вже пішла на роботу, вона ж не може її пропустити. І телефонувати їй не можна, але я ризикнула: «Мамо,  проспала, будильник не подзвонив!» - з того боку я почула: «Ні, тато вимкнув будильник, до школи сьогодні не підеш, розпочалася війна. Прийду, поговоримо».

«Що?! Яка війна? Це не можливо!», - подумала  й дуже злякалася. Я не могла в це повірити, адже завжди притримувалась думки: « Зі мною можуть ставатись неприємні речі, але щось надпогане – точно ні» Пізніше, коли побачила новини про те, як жахливо у Маріуполі, Бучі та Ірпіні, зрозуміла –  дійсно, права, все ще не так погано.  Потім прийшла мама, дуже знервована та налякана. Налякана не те слово, у її очах відчувалася жахлива тривога? Тоді я почала хвилюватися сильніше. Мій тато швидко зреагував і зрозумів, що треба діяти. У цей час він вже облаштовував укриття в підвалі нашого приватного будинку, щоб там було де сховатися під час повітряної тривоги. А ми з мамою почали клеїти скотч на вікна, щоб вони вціліли у разі вибуху. Мама сказала зібрати тривожну валізку з теплими речима та всім необхідним.  І після цього почала розповідати, як вона зібрала моїх двох маленьких сестричок у садочок, вийшла на вулицю і побачила низько над головою літак. Мама зрозуміла, що почалася війна... Вона залишила дітей удома та сама пішла з неспокійним серцем на роботу.  Потім майже кожного дня чули гул сирен та оповіщення про повітряну тривогу. Ми вчилися жити в нових реаліях.

За два тижні  страх за дітей взяв гору, і у березні тато відправив нас з мамою за кордон, а сам залишився вдома та пішов у тероборону.

Я свій шостий клас закінчувала в Польщі. Ми жили в хороших умовах, у мене там з’явилися нові друзі. Але я й тоді  відчувала те гостре бажання, що швидше  поїхати додому. Я радію новим знайомствам, але у тій ситуації мені хотілося до своєї школи, однокласників, учителів. Адже дуже важко бути в іншій країні, коли не знаєш, що далі буде. А найбільше я сумувала за татом. Мені бракувало наших розмов,  потрібні були його поради, очі і просто присутність!  Я  була  неймовірно щаслива, коли ми  повернулися додому.

Перед кожним містом блокпости, військові автомобілі, багато людей у військовому одязі, зброя, сирени тривоги, знову укриття. Це було незвично, трохи страшно, не все зрозуміло. Але з часом я звикла. Важко було усвідомлювати, що батьки деяких моїх однокласників на війні, я не уявляла, як вони це переносять, хоча помічала, що  дорослішають швидше від інших.

Навчання у 8 класі було змішаним:  очно або дистанційно. До того ми всі вже опанували дистанційне навчання, завдяки карантину у 2020. А ще в 2023 я почала захоплюватися біологією. І завдяки моїм старанням та допомозі моєї учительки,  я таки виборола перше місце у міській олімпіаді і друге - у третьому турі, тобто друге місце в обласній. Чому була дуже рада.

Жити з війною, неймовірно тяжко, тому я вважаю, що українці - це дійсно незламний народ, адже ми продовжуємо жити і досягати нових вершин. В українських дітей і справді не таке веселе  дитинство. Але ми обовʼязково переможемо і ми будемо жити в мирі та справді насолоджуватися життям у рідній неньці Україні.

Наше покоління буде відбудовувати та відновлювати її. Та Україна знову розквітне..і буде жити вічно. Дякую, доле, що я, українка,

дякую захисникам за те, що всі ці 1000 днів вони жертвують усім, навіть своїм життям. Задля нашого спокою та перемоги.