Я народився і прожив усе своє життя до 32 років у Маріуполі. Виїхав звідти 15 березня 2022 року, коли відкрили перший зелений коридор. В перший день війни я навіть приїхав на роботу, тому що не вірив у те, що у XXI столітті можуть розпочатися бойові дії. Я був впевнений, що адекватні люди так не роблять. Я працював на заводі «Азовелектросталь», нас усіх зібрали, сказали, що розпочалася війна, і відпустили додому.

Найскладнішим для мене виявилось врятувати життя своїх дітей. У мене їх двоє – семи і двох років. У нас уже закінчувалася їжа, я не знав, що робити. Я не міг пояснити дітям, чому немає їжі і чому тато не може її дістати.

Ми весь час просиділи в підвалі. В якийсь момент зрозуміли, що якщо не виїдемо, ми помремо.

Коли відключили газ, ми готували їжу на вогнищі. Та рашисти постійно запускали з Мангуша снаряди. Один із них потрапив у багатоповерхівку поряд. Коли летить снаряд, то чути свист. Коли я його почув, то забіг за торець будинку і присів. Він впав біля під'їзду якраз там, де люди готували їжу.

Я бачив смерть, я бачив кров. Люди були посічені уламками, були такі, які горіли. Але атака продовжувалася. Наступний снаряд влучив у школу. Мене врятувало тільки те, що вона була у низині і мене не посікло уламками.

Поруч був хлопець з двома дівчатами. У однієї був шок, вона взагалі не розуміла, що вона робить, хлопець затягнув її у під'їзд. А інша побігла у бік школи, потім я побачив як її тіло чимось накрили, у її грудях зяяла дірка.

Ми з братом намагалися допомагати людям. Було багато поранених. Був один чоловік, якому перебили ногу, вона просто висіла на шкірі. Він був непритомний. Зв'язку не було ніякого, тому ми зупинили наших військових і вони по рації викликали швидку допомогу. Не знаю, врятували його чи ні.

У моїх дітей жахливий стрес. Молодшій два роки. Коли вона чує сигнал повітряної тривоги, вона біжить, в істериці ховається, кричить: «Тату, бомба!»

Для нас не були такі страшні постріли з «Градів» чи «Смерчів», найжахливіше – авіабомби. Якщо вона поряд з тобою падає, врятуватися неможливо. Навіть підвал не врятує, якщо така бомба влучає у дев'ятиповерхівку.

Уламками побило дах і шибки нашого дому, інший снаряд прилетів прямо в будинок нашої сусідки через дорогу. Вона була вагітна, їй перебило ноги, і вона з такими травмами народжувала дитину.

15 березня сусіди сказали, що нібито відкрився якийсь коридор, і всі їдуть. Ми ризикнули і поїхали разом з усіма.

Виїжджала неймовірно довга колона. Ми їхали навмання. Дорогою бачили танки, згорілі машини на узбіччі. Мабуть, вони на міни наїжджали - місто було заміноване.

Ця дорога не завжди була відкрита. Нам просто пощастило. Виїхали ми до Бердянська. Там тиждень пересиділи у холодній квартирі, яку нам запропонували родичі, щоб трохи перепочити. Зранку ходили брати безкоштовний хліб. На руки давали одну хлібину. І один раз на день в їдальні можна було безкоштовно поїсти.

Потім поїхали на Запоріжжя «дорогою життя». Ми проїхали майже всі блокпости, останній був у Василівці. Рашисти не хотіли нас пропускати. Треба було їхати в командний пункт і домовлятися. Добре, що номер нашої машини потрапив у список автівок, які пропускали. Бензину не було. Залишалося трохи доїхати до Запоріжжя. Це було 23 березня.

У Запоріжжі ми сіли на евакуаційний потяг до Львова. Дружина з дітьми поїхала за кордон. А я залишився у Львові, жив у школі. Пішов у військкомат, там була велика черга. Я місяць не міг туди потрапити, були величезні списки. Після того я поїхав до Ужгорода. Я живу з родичами з Маріуполя, вони квартиру винаймають. Я знайшов тут роботу і став на облік у військкоматі.

Моя родина повернулась. Я записав старшу дитину до школи. І з першого вересня 2022 року вона пішла до першого класу. Нам дуже допомагає фонд ЯМаріуполь: нам дали подушки, ковдри, навіть обігрівач.

У перші дні війни я побачив як наші військові прийняли бій за Маріуполь, ніхто нікуди не тікав, тому я своїй дружині і дітям сказав: «Щоб там не сталося, більше російською я розмовляти не буду». Я ненавиджу все, що пов'язане з росією. Вони намагалися вбити мене і моїх дітей.