Захар Лук’янов, 9 клас
КЗ"Олешківський опорний заклад освіти №4"
Вчитель, що надихнув на написання есе: Павич Ольга Миколаївна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Давні греки вірили, що богині Мойри прядуть нитку долі кожній людині з дня її народження. Від того, якою вона була, залежало життя — довге чи коротке, яскраве чи тьмяне, злиденне чи багате. Ці доленосні нитки століттями перепліталися між собою, створюючи канву історії народів, епох. Не відомо, якою є моя… Сподіваюсь, що війна не обірве її так рано…

Я, Лук’янов Захар, з родиною живу в Херсоні. Уже третій рік не можу слухати спів пташок, бачити вечірнє зоряне небо. Не можу спокійно погрітися на сонечку, відчути подих вітру, поніжитися у водах Дніпра. А я так цього хочу...

Мені лише 14, та війна відібрала 3 роки дитинства. Спілкування з друзями, однолітками, вчителями можливе тільки за наявності стільникового зв’язку. Дистанційне навчання, коли є світло й інтернет.

Останні бувають відсутні близько місяця. Про прогулянки вулицями міста залишається тільки мріяти. Продукти в магазині купити теж нема можливості. Усюди вибухи, свист мін, гарматні постріли, мінування з БПЛА стежок, тротуарів, де ходять мирні люди. У дорослих і дітей зник спокій, з’явився страх за себе, своїх рідних. Кожен день - виживання. Поранення, смерті, руйнування домівок, інфраструктури, парків, вулиць, культурних пам’яток - реалії нашого сьогодення. Усе це зробила війна. Вона забирає здоров’я, сили, життя, селить в людських серцях біль та неспокій. І з цим усім живемо і вдень, і вночі.

Мій 15-річний братик хворіє з дитинства на ДЦП, тому не ходить, проводить весь час в інвалідному візку. Уже третій рік він не може побувати на подвір’ї, подихати свіжим повітрям. Тільки почує вибухи - починає дуже нервуватися, боїться.

Складає руки над головою, схиляється, намагається себе захистити, та без сторонньої допомоги він нічого не може зробити... А потім плаче. Кожного вечора запитує маму, чи будуть стріляти. А в очах його постійна тривога, і навіть посмішка безрадісна. Я переживаю за своїх рідних, намагаюся їм допомогти. Такий сильний біль проймає моє серце, коли дивлюся на посивілу маму. Готує, дістає харчі, піклується про всіх одразу. І це відбивається на її здоров’ї. Коли близько лунає вибух, мама збирає нас біля грубки, ніби там найбезпечніше, бере обох за руки, схиляється над нами та молиться.

Моя бабуся не дочекалася перемоги, але так її хотіла. Опустила свою голову, обрамлену білим волоссям, до землі і більше не піднялася…

Я ненавиджу цю війну, вона забирає найдорожче, руйнує все навколо, калічить душі й тіла. Хочу миру, тиші, нормального життя. Хочу жити, любити, зустрічати весну. Хочу припасти до рідної землі, не боячись, що можу підірватись на вибухівці. Хочу, щоб рідні, знайомі, близькі мені люди були живі й здорові, раділи життю. Хочу, щоб зруйноване відбудували, а сім’ї знову з’єдналися у себе вдома. Я докладу максимум сил, щоб вивчитися і стати корисним для Батьківщини, щоб бачити її мирною, розвиненою, багатою державою.

Мине час, про ці жахливі події нащадки дізнаватимуться, вивчаючи історію світу. Вірю, що Україна вигаптує перемогу добра, справедливості в канву нової епохи. І в тім полотні буде моя ниточка, переплетена з долями інших...