Кіт Олександра, 9 клас, Требуховецька загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів

Вчитель, що надихнув на написання — Наварчук Тетяна Євгенівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни. Здається, що це так багато. За 1000 днів можна побудувати будинок та побувати у багатьох країнах. За цей час новонароджений вже може піти у садочок, а 9-класники – вступити до університету. Але війна не схожа ні на що перераховане. Перші хвилини повітряних тривог 2022 року здавалися вічністю, а сьогодні – це буденність. На жаль, здається, для людей, які мене оточують, наші кіборги теж стали буденністю.

Одного зимового вечора, коли я їхала переповненою людьми маршруткою, на одній із зупинок зайшов військовий. Він був удягнений у військову форму, на його обличчі була тільки втома, яку можна побачити лише у тих, хто повернувся з передової. "Напевно, був поранений, приїхав побачитися зі своєю сім'єю, доки у нього є час," - подумала я. Перебинтована рука і обличчя у глибоких, свіжих шрамах свідчило про те, що під час служби він отримав поранення. Люди, які знаходилися в автобусі, тільки й відвели погляд на телефон, дехто слухав музику в навушниках, не звертаючи уваги ні на що.

Ніхто не поступився своїм місцем. І тут я задумалась:

"Якби я встигла зайняти місце, я обов'язково поступилась місцем". Чому інші не звернули увагу на цю ситуацію? Цей чоловік - захисник нашої Батьківщини, невже так важко постояти п’ять чи десять хвилин, коли ти здоровий, на душі у тебе спокій.

Це ж все завдяки їм – військовим.

Ми так часто говоримо про подвиги наших захисників, публікуємо пости в соціальних мережах, де висловлюємо вдячність за спокій, за мирне небо, за те, що ми досі живі. Кожного дня після закінчення тривоги, ми радіємо, що військові збили ракети, дрони, що ми залишились живими. Різні підприємства, школи і люди беруть участь у благодійних заходах. Існує багато фондів для донату на ЗСУ, є багато людей, завдяки яким ми закриваєм збори фінансів для допомоги та забезпечення військових обладнанням.

Військовослужбовці кожну мить ризикують собою, розуміючи, що можуть більше ніколи не побачити своїх дітей, дружину, матір, батька.

Військові – це ті люди, що виборюють волю, свободу, дарують нам життя, навіть ціною свого. Вони ніби взяли під своє крило захист, безпеку та життя кожного з нас. Військові приймають рішення, від яких залежить цілісність наших домівок, території країни.

Військові проходять через різні труднощі: довгі бої в окопах, постійна готовність до ворожих атак, різноманітні бойові дії (обстріли, дороги, міни), моральні та психологічні труднощі, проблеми зі здоров'ям. Будучи вдень і вночі на сторожі, відбиваючи ворожі атаки, воїни отримують поранення. Переломи, втрати кінцівок та поранення різних ступенів важкості знайомі всім військовим. Також через усе пережите у захисників України не тільки фізичні, а й багато психологічних травм.

Здавалось би, майже тисяча днів війни, цього достатньо, щоб зрозуміти, яке значення для нас мають військові, щоб усвідомити, на які жертви йдуть наші захисники заради нашої безпеки, освіти наших дітей, майбутнього. Зрозуміти те, що військовослужбовці ризикують собою заради нас. Проте байдужість деяких людей змушує задуматись над тим, чи потрібна цим людям безпека, якщо вони так байдуже ставляться до наших захисників і їхніх старань заради нас. А, можливо, ті, хто нас захищає, настільки кращі за нас, що не чекають ні на шану, ні на подяку. Для них ми – це мотив, який змушує їх стояти до кінця та бути нашим щитом від ворожих ракет.