Вікторія Безрученко, 11 клас
Снігурівський ліцей Снігурівської міської ради Баштанського району Миколаївської області
Вчитель, що надихнув на написання есе: Садовська Оксана Романівна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Все  почалося 24 лютого 2022 року... Тоді я ще не знала, що попереду на мене чекає.

Цього ранку сім’я прокинулася як зазвичай. Тоді я ще ходила у восьмий клас. Мамі зателефонувала сестра і сказала стурбовано: “Почалася війна, я чула вибухи в Миколаєві”. Тато був на той момент у Каховці, там також почалися масові обстріли та вибухи. Тоді наш світ рухнув…

Вся сім’я  повернулася додому того ж дня. У магазинах вже не було продуктів.  Наступного дня ситуація погіршилася. Почалися обстріли, і вже не було спокою. Ми майже не спали.

Дев’ятнадцятого березня рашисти зайшли до нас у село. Наша хата стоїть першою при в’їзді у село. Ворог розташувався за нашим городом. Я з сім’єю провела цілу ніч у підвалі, було дуже холодно та страшно. Після цієї ночі  загарбники почали ходити по будинкам і перевіряти, чи є у селі бандерівці та зброя.

Перед тим,  як вони зайшли у наш будинок, тато зібрав усі телефони та сховав, а натомість видав несправні. Де вони тільки не шукали...

Двадцять четвертого березня ми побачили, як колони мирних людей машинами виїжджають із села з написами “ДІТИ” та білими стрічками - це був знак, що їдуть мирні жителі. Ми із сестрою почали плакати та благати тата, щоб також якомога швидше вивіз нас у безпечне місце. Сім’я зібралася буквально за 5 хвилин, думали, що їдемо максимум на два тижні.  Виїжджали  двома машинами: наша сім’я та сусідів. На блокпостах нам перевернули всю машину. Перевіряли, чи є телефони, зброя. Було дуже страшно. Ми не знали, чи вистачить бензину, щоб доїхати до міста. Пам’ятаю, як вперше виїхали на територію, контрольовану нашими захисниками, як ми всі тоді плакали, коли їх побачили. Вони були такі втомлені, але усміхалися нам. Так хотілося багато розповісти один одному, та потрібно було поспішати, щоб не потрапити під обстріли.  

Спочатку виїхали в місто Миколаїв, а звідти - до Чернівців, до тітки. Там ми пробули 9 місяців, поки не звільнили нашу рідну Снігурівку. Весь цей час ми дуже хвилювалися за рідний дім та бабусю, яка залишилася там, в окупації.

Було дуже складно, особливо спочатку: ми не знали, де нам жити, адже у тітки тільки дві кімнати у гуртожитку, а нас було п’ятеро. Тато не міг знайти роботу, сестра та мама також. Я три місяці  не навчалася, тому що всі вчителі залишилися в окупації. Школа не працювала, а я на той момент була ще не готова піти до іншого закладу. Але у вересні нового навчального року все ж таки наважилася піти в іншу школу. Було дуже складно емоційно. Пам’ятаю, як боялась, що мене не приймуть, будуть цькувати, що я не знайду друзів. Але все налагодилось. Згадую, коли застала першу повітряну тривогу в новій школі. Потрібно було спуститися в укриття, а я дуже боялась, що щось туди прилетить, особливо після того, що ми пережили.

Поки ми були у Чернівцях, орки часто заходили до нашого будинку, перевертали все, що можна було, ламали двері. Одного разу вони знайшли татів робочий одяг, схожий на військовий, в якому він раніше працював у в’язниці охоронцем. Бідні сусіди… Їм влаштували  справжній допит.

Після повернення додому тато пішов служити  до лав ЗСУ. Було дуже боляче прощатися з ним. Пам’ятаю, як він нам сказав: “Слухайтесь маму, я скоро повернуся”. Дуже за нього хвилюємося, адже спочатку він був під Бахмутом, потім - під Куп’янськом.

Влітку підірвали Каховську ГЕС. І знову небезпека! Прорвало всі дамби, село перетворилося на острів. Наш будинок також затопило, я думала, що від  нього нічого не залишиться. Але, дякуючи Богу, ми живемо і досі у ньому. Звісно, багато роботи ми доклали, щоб тут жити. Тато повернувся, відремонтував будинок та заново встановив паркан, адже під ним утворилася глибока вирва.

Скільки ж усього сталося за ці 1000 днів... Часто замислююся над тим, а що, якби не було війни, яке б було зараз життя? Але не знаходжу на це відповіді, бо  не уявляю вже, як це - жити без війни.