Нічаєва Олена, 3 курс, Професійно-технічне училище №16 м. Мала Виска

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бевзюк Галина Михайлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна застала мене в рідному селі на Донеччині. Холодний лютневий день озвався гучною сиреною пронизливим гулом літаків. Так було майже щодня аж до весни, а в березні розпочалися справжні військові дії. Шквал вибухів, диму і вогню охопив небо і землю. Я не знаю, який вигляд має кінець світу, але мені здалося саме такий. У цей день постраждав лише дах мого будинку, бо удар прийшовся по центру села. Люди в паніці виїжджали до родичів у безпечні місця, я залишилась дома, навіть не підозрюючи, який жах чекав попереду.

Невдовзі злетіло в повітря майже все село. Нас екстрено волонтери машинами евакуювали до найближчого вокзалу, а потім потягом до Кропивницького. Тут нас зустрічали шкільні автобуси, так я потрапила до Малої Виски, де і розпочався мій шлях переселенки.

Пошуки роботи не дали бажаних результатів і мені прийшлося продовжити навчання у свої тридцять років. Спочатку великого бажання навчатися в училищі не було, а потім подумала, що така професія, як муляр і штукатур пригодиться для відбудови власного житла, а зараз розумію, що повертатися немає куди, бо рідного села вже немає. Очевидці стверджують, що колись мальовнича територія Первомайська перетворилася у руїни і згарища. Серце щемить від болю і туги за рідну Донеччину, але життя продовжується і треба обживатися на новому місці.

Не знаю, куди ще закине мене доля, але з своїми навиками будівельної справи я не пропаду. Та й робочі руки вкрай потрібні на відбудовах, скалічених війною міст і сіл.