Журухіна Емілія, 9 клас, Комунальний заклад "Вінницька гімназія №24"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Пилипак Тарас Анатолійович

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого, 2022 року стало найстрашнішим днем у житті кожного українця. Це був початок пекла, яке ми переживаємо дотепер. Ми боремося за наше життя, не можемо змиритися, як наші вороги руйнують наші землі та вбивають наш народ, як вони нищать нашу історію та традиції. Перші дні війни були найстрашнішими у моєму житті. До цих пір я пам'ятаю, ніби це сталося всього декілька днів тому. Війна розбудила мене замість будильника.

Я була наляканою, не вірила, що це правда. Події розвивались блискавично. Це все звалилось на 12-ти річну мене, як сніг на голову... Було дуже страшно.

Через два тижні після початку війни, я з мамою та братом поїхали за кордон до моєї бабусі. Я втратила зв’язок з багатьма друзями, ритм мого життя змінився. Я не почувала себе дитиною, цей період був найважчим для мене. Я дуже сумувала за своїми друзями, домом, рідною Батьківщиною – Україною. Я завжди думала: «Чи все гаразд у моїх рідних та друзів. Як вони? Що з ними?» Через кілька місяців ми повернулися. Я знову відчувала себе щасливою. Радість від спілкування з друзями подарувала надію. Я дуже раділа тому, що знову побачила свого батька та друзів. Ті емоції важко передати, але я одразу зрозуміла, що рідна земля зцілює.

Я знову звикала до навчання в школі. Я була щаслива, шо повернутися до звичайного життя, яке я раніше не цінувала.

Найболючіший спогад 14 липня 2022 року. В Будинок офіцерів, що майже в центрі Вінниці, влучила ракета. Пам'ятаю, тоді я їхала з мамою в лікарню.  Ми дізналися про влучання від дідуся, який зателефонував мамі. Як зараз пам’ятаю, першою зателефонувала моїй подрузі, яка займалася танцями в Будинку офіцерів. Я була дуже налякана та хвилювалася за неї. Дякувати Богу з нею все було добре. Потім пішли дзвінки від родичів, які питали, чи з нами все гаразд.

В душі мені було до болю сумно бачити, як місце, де я провела майже вісім років свого життя: відвідувала гуртки, ходила на концерти, готувалася до школи, навчалася - було зруйноване вщент. Скільки спогадів, скільки емоцій...

Цей випадок змінив моє розуміння і бачення війни, моє участі в ній. Я почала займатися волонтерською роботою, залучати до неї однокласників і знайомих, брати участь у благодійних заходах,  допомагала організовувати шкільні ярмарки та збирала гроші на потреби військових у шпиталі. А ще збирали кришечки, макулатуру, донатили, донатили, донатили.  Це як сродна праця за Сковородою. Я горда за те, чим  займаюся. Я розумію, що  приношу користь для своєї країни та відчуваю, що  допомагаю людям, яким це потрібно. Бо це потрібно мені. А ще навчаюсь, бо знання допоможуть відбудовувати країну.

Війна об’єднала людей. Я бачу, як люди, об’єднавшись, трималися та допомагали один одному.

Після атаки на дитячу лікарню “Охматдит” всі українці зібралися разом, всі хто могли – приїхали до лікарні та допомагали розбирати завали. Лікарі не припиняли операцій, волонтери – збирали мільйони коштів на відновлення лікарні. “Охматдит” –  є нашою надією для  діток, а діти – майбутнє України. Цей день мене переконав, що у нашій країні люди об’єднані та готові допомогти у будь-який момент. Ми цілісна, дружна, велика, непереможна родина від сходу до заходу, з півночі до півдня. Я пишаюся своєю державою.

Я горда, що я українка, адже і моя часточка, хоч і маленька, буде в перемозі України.