Прокопенко Єлизавета, 9 клас, Уманський ліцей № 1 Уманської міської ради Черкаської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Андрюшина Мар'яна Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Ще двадцять третього лютого дві тисячі двадцять другого року я жила спокійним життям звичайної дванадцятирічної дитини. А вже через двадцять чотири години мусила подорослішати. Наше місто знаходиться в центрі України, доволі далеко від бойових дій, проте той ранок ми відчули повною мірою.

За двадцять кілометрів від нашого міста був розташований військовий склад з боєприпасами. Їх підірвали, а уламки розлетілися на велику відстань.

Після страшних канонад того дня я прокинулася близько обіду. На секунду здалося, що моя мама забула розбудити мене до школи. Я дуже раділа, що не пішла на навчання, але потім однієї миті я побачила батьків, які поспіхом збирали речі. Здавалося, серце зупинилося на мить, усередині все похололо. Питання, що відбувається не покидало мою голову. Невже все, що говорили в новинах, було правдою? Ми скоро помремо?

Згодом моя родина виїхала до бабусі в село. На той час я мала собаку та кота, які залишилися в місті. Кожен день моє серце розривалося від болю та туги за ними.

Проте одного дня мій тато поїхав у місто та забрав наших улюбленців. Це було полегшення, бо більше не потрібно було тривожитися кожну ніч та думати про те, як вони. Кожної ночі ми засинали одягнені та мали великий запас їжі, води, теплих речей у підвалі. З жахом згадую ті дні. Розуміти, що одного дня ти можеш не прокинутися, було лячно. Погіршувала ситуацію емоційна напруга. Три покоління родини в одному будинку, і кожна з цих осіб мала свою власну думку на різні ситуації. Це ще сильніше пригнічувало загальну атмосферу. Постійні сварки та страх. Що може бути гірше? Але виявилося, що все-таки завжди є щось жахливіше.

Більше ніж через рік, після початку вторгнення рашистів на нашу землю,  ми з сім'єю повернулися до міста, я почала відвідувати гуртки та школу. Люди звикали до життя в умовах війни.

Одного темного ранку, двадцять восьмого квітня, усе місто прокинулося від вибухів. Уманці знов «загрузли» в паніку та очікування смерті. Наші вороги поцілили в багатоквартирний будинок. У той час я вже призвичаїлася до такого життя, проте цей випадок став нагадуванням про сувору реальність. Ще більше нагнітало ситуацію те, що навпроти цього будинку жили наші близькі друзі. Справа в тому, що ці будинки виглядали ідентично і по фото неможливо було розрізнити, у який із них прилетіла ракета. Одразу після перегляду новин ми взялися телефонувати їм, та вони не відповідали на жоден дзвінок.

Це було дуже моторошно, неначе знов перенеслася в той перший злощасний день. Уже потім виявилося, що їхня родина не постраждала та була зайнята прибиранням уламків скла з вікон.

За цей період у моєму житті багато чого змінилося: померло багато людей та зник мій дорогоцінний кіт. Хоча це було більше півроку тому, я все ще сумую за ним та часто згадую його. Зрештою, він був зі мною протягом шести років мого життя та завжди допомагав боротися з поганими емоціями в скрутних ситуаціях. Цей час співпав з блекаутами. Здавалося, що весь світ зупинився. Це неабияк вдарило по мені. Також я дещо зрозуміла: дуже важливо, якою людиною ти є та скільки хороших справ зробила за життя. Наші вороги показали світові виняткову жорстокість та садизм, згодні вбивати будь-кого.

Суспільство сприймає ці звірства, як належне, але так не має бути. Зараз потрібно робити все, щоб захищати себе, своїх рідних та Україну.

Тисячу днів війни. Я маю, що сказати. За цей період люди зовсім звикли до тривог, обстрілів та сотні годин без світла. Однак, Україна понад усе!