Мякушина Анастасія, 9-а клас, Вилківський ЗЗСО №1

Вчитель, що надихнув на написання — Солопенко Галина Григорівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

«Ніколи знову!» — чули ми з екранів телевізорів щороку у пам’ятні травневі дні. З сумом і болем у серці згадували та шанували загиблих рідних, близьких нам людей, які ціною свого життя вибороли для нас свободу у Другій світовій війні.

Свобода… Яка її ціна? Чому, щоб бути вільним мають гинути люди, діти, тварини та все живе навколо нас? Ці питання ставлю собі дуже часто, але не можу знайти відповіді.

Людське існування є можливістю вільного вибору. Кожна людина усвідомлює відповідальність за свій вибір.

Українська держава зробила свій вибір. Мільйони її синів і дочок загинули за те, щоб Україна розвивалася як вільна й незалежна.

«Ніколи знову!» — чули ми від батьків і родичів, згадуючи трагічні події. Але, на жаль, почалася війна. І ця війна торкнулася кожної родини. Мої рідні бабуся та дідусь, дядько та тітонька проживають в Криму. Пам’ятаю, як взимку збиралися в гості до них. Але Крим став окупованим, і ми не мали права поїхати туди. Хто видає такі права? Щоб побачити рідних, в кого спитати дозволу? Щоб пригорнутись до рідної бабусі, хто дозволить?

Пройшло вже 10 років відтоді. Я не знаю, чи побачу їх колись, чи зустрінусь із ними, чи зможу обійняти рідних. Я дуже сумую за ними.

«Ніколи знову!» — чули ми від вчителів на національно-патріотичних заходах у школі, вшановуючи пам’ять загиблих героїв. І ось, 24 лютого 2022 року, життя українців розділилося на до і після. У нашій країні почалася війна… Земля здригнулася від жаху, який почався в цей день. Пам’ятаю, як рано-вранці батьки сповістили мене і сестру, що ми не йдемо до школи. Ми не розуміли, чому? Тоді, ще не усвідомлювали, що відбувається. Ми не повірили. Як таке взагалі може бути у ХХІ столітті?

Війна стала викликом для всього українського народу. У ході подій українці продемонстрували згуртованість, стали джерелом підтримки один одного. Пам’ятаю, як

у школі організували збір допомоги для постраждалих у зоні бойових дій, виготовляли на уроках трудового навчання портативне багаття для наших воїнів, в’язали теплі ковдри, маскувальні сітки.

Ми всі сподівались, що весь жах війни незабаром скінчиться. Треба бути тільки сильними та мужніми. Сподівались, що одного дня, прокинувшись, ми почуємо у новинах: «Війна скінчилась». Але так не сталось.

Війна торкнулась і нашого містечка. Ми чули вибухи, тремтів дім, здригалася земля. Це дуже страшно! Ми багато молилися і просили Всевишнього зберегти наші життя. Дякуючи Богу та нашим героям, вороги пішли з нашої землі.

Не втомлюся щодня дякувати Богові та захисникам, які героїчно боронять нашу землю ціною свого життя.

Уже майже третій рік війни. Вона й дотепер триває. Дуже сумно усвідомлювати, що в цивілізованій країні й надалі страждають дорослі та діти. Багато хто з українців лишився свого дому, втратив роботу, своє звичне, щасливе та спокійне життя, втратив свій сон.

Моя мама досі багато плаче, прокидаючись вночі, чую, як вона молиться біля ікони з лампадкою, просить Бога допомогти людям пережити цю страшну трагедію, втамувати непоправний біль за загиблими рідними.

Сумно усвідомлювати, що це відбувається з нами.

Я та мої однолітки звикли чути звуки «Повітряної тривоги», звикли боятися та знаходитися в укритті у школі, втрачаючи своє законне право на здобуття освіти, звикли жити без світла та тепла. Звикли виконувати уроки зі свічкою. Навчилися самостійно розпалювати печі, коли батьки на роботі. Ми навчилися виживати в стані війни. Паростки війни проростають глибоко у наших дитячих серцях. Ми, майбутнє покоління, вдруге народилися під звуки вибухів і снарядів. Ми в якусь мить подорослішали на кілька років. І це відчуття ранить мою душу.

Пройде час — і війна обов’язково закінчиться. Ми точно знаємо, що витримаємо всі випробування, які випали на нашу долю. Ми обов’язково станемо ще сильнішими, загартованішими, ще більш згуртованими. Ми виростемо та спільними зусиллями відбудуємо і відновимо нашу поранену неньку. Ми віримо, що наші міста і села піднімуться з руїн. І велично лунатиме на широких просторах: ,,Слава Україні! Героям слава!’’

На жаль, у війні гинуть і діти. Я хочу наголосити, що війна — це смерть, це горе, смуток для кожної родини українців. Це великий гріх, і так не має бути. Ми, учні дев’ятого класу, стали свідками цих жахливих подій. Ми вже третій рік живемо у війні. Вона торкнулася кожної сім'ї. Досить вже страждань дітей, людей похилого віку. Досить пролито сліз та крові мирних людей, наших відчайдушних героїв. Дорослі, зупиніть війну!