Михлик Анастасія, 9 клас, Обухівська гімназія 

Вчитель, що надихнув на написання — Загреба Галина Вікторівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни – це не просто відлік часу. Це біль, сльози, втрати і нескінченна надія. Мій шлях почався ще уночі. Я була в дитячому таборі і прокинулася посеред ночі через звук трьох довгих гудків. Після цього було добре чути вертольоти. Я була так налякана, але крім мене ніхто не прокинувся. Навіть тоді, коли я змогла заснути, мене мучили кошмари, які потім перетворилися на реальність. Усіх розбудили о четвертій ранку та наказали хутко збирати речі. Більшість дітей одразу евакуювали, я ж чекала приїзду тата.

Дорогою додому я сильно плакала, проте мій батько не промовив ні слова. Я знаю, що йому теж було страшно, проте він не міг показувати це.

Поруч зі мною, на задніх сидіннях, була моя старша сестра. Тиша в салоні відчувалась напружено. Я спостерігала за військовими машинами, що мчали по дорозі. З поверненням додому уся паніка тільки зростала. Тато міряв кроками кімнату, поки намагався зв’язатися з усіма родичами, старша сестра збирала аварійний рюкзак. Моя мама була на роботі в той день, я дуже хвилювалася за неї. Невдовзі приїхали обидва моїх старших брати. Вони здавалися більш спокійними, хоча я не повністю вірю в це навіть зараз. На початку вторгнення, при кожному сигналі повітряної тривоги ми йшли в підвал, обіймалися усі разом, а потім тихенько засинали. Я боялася, що в мене віднімуть найближчих і найдорожчих людей, або трапиться ще щось гірше.

На початку війни я закінчувала шостий клас, а зараз я вже перейшла в дев’ятий. Довгий час у школі ми навчалися онлайн. Особисто для мене, це було дуже незручно.

Я погано засвоювала матеріал, в мене довгий час не було бажання вчитися. Було відчуття, ніби мене тримають тяжкі ланцюги, в яких переплітаються усі мої страхи, уся паніка і безнадійність.

З кожним днем вони стискали мене все тісніше, не дозволяючи рухатися далі. Мене лякала думка, що нічого не зміниться, але врешті-решт, наступного навчального року ми вже пішли до школи. Оскільки наша школа не мала укриття для всіх учнів, з кожним сигналом повітряної тривоги ми йшли в коридор, аби дотримуватись правила двох стін. Ми виносили парти, зошити, ручки. Під час відключень світла нам доводилося читати при ліхтариках, а іноді й писати. Протягом сьомого класу, я все ще тривожилася кожного дня.

Шкільні коридори більше не асоціювалися в мене з дитячим сміхом. Лише холод і страх.

Зараз я шкодую, що не ставилася до навчання серйозно. Життя було неначе в тумані. Іноді мої власні думки знищували мене зсередини.

Перейшовши до восьмого класу, я трохи усвідомила, що незабаром мені доведеться закінчувати навчання у школі та думати про те, куди себе подіти далі. Мені було трохи тяжко, але для мене головне, що я добре засвоїла матеріал, і зараз я також намагаюся зосередитись на навчанні.

Я добре запам’ятала день, коли я спокійно їхала маршруткою до школи, як раптом пролунав гучний вибух. Здавалося, ніби я втратила свідомість в той момент. Багато людей просили водія їхати, ніби нічого не трапилося, деякі одразу вийшли. Я просто попрямувала до школи пішки, чомусь думаючи, що все буде добре. Лише потім я дізналася, що вибух був прямо на моїй вулиці.

Мені було тяжко усвідомити кількість постраждалих, оскільки я знала цих людей особисто. Я ще довго тримала це в голові.

Я розумію, що всім українцям зараз тяжко. Мені дуже боляче, коли я усвідомлюю кількість постраждалих та загиблих під час війни. Навіть зараз, я хочу вірити, що усі події – лише страшний сон, з якого я намагаюся повернутися в реальність. Шлях українців все ще триває, але я вірю, що кожен наш крок наближає нас до перемоги.