Моя молодша донька захоплюється повітряною гімнастикою. Її найбільша мрія - повернутися до рідного Краматорська, жити у власній квартирі, а не в чужих стінах, як зараз. Вона хоче знову відчути, що має справжній дім.

Найбільше її надихає, коли її приймають такою, якою вона є, коли помічають її старання та визнають її успіхи. Вона не любить токсичних людей і дуже болісно переживає несправедливість. Її талант - акробатичні етюди, у яких вона може висловити свої почуття без слів.

Війна залишила глибокий слід у її душі. Вона чула вибухи, бачила зруйновані вулиці Краматорська. Разом зі мною ховалася в підвалі, чула розпач сусідів. У 2022 році бачила, як літні люди плакали, залишаючи свої домівки. Вона бачила мої тремтячі руки, але мовчала, бо не хотіла додавати мені болю. Про свої переживання донька майже не говорить - вона передає їх у малюнках, які дедалі частіше стають темними.

Війна забрала у нас дім уже вдруге. У 2014 році ми були змушені виїхати, але тоді ще вірили, що колись повернемося. Ми справді змогли почати життя заново, будували плани, працювали, вірили в майбутнє. Та у 2022 році все повторилося. Цього разу ми втратили майже все. Я залишилася сама з двома доньками. Старшій було 15 років, молодшій - 9. Того ж року мене скоротили з роботи, і ми опинилися без підтримки, у гуртожитку з холодними стінами та дірявими вікнами, у чужому місті. Ми не жили - ми виживали.

Діти втратили школу, друзів, відчуття стабільності й безпеки. Молодша донька не змогла адаптуватися до нового навчального закладу й повернулася до дистанційного навчання у своїй рідній школі. Її світ звузився до екрана комп'ютера та чотирьох стін. Замість безтурботного дитинства вона щодня живе з тривогою та питанням: «А коли нам знову доведеться тікати?»

Найстрашнішим днем став день, коли я наважилася залишити свій дім. Я не знала, скільки триватиме наша дорога і чи побачимо ми коли-небудь своє житло знову. Було страшно залишати все, що ми будували роками. Але водночас я знала, що рятую своїх дітей. Саме ця думка давала мені сили. Коли ми нарешті дісталися безпечнішого місця, я не могла заснути всю ніч. Попереду було невідоме майбутнє, але поруч були мої діти. І тоді я зрозуміла, що найважливіше - ми вижили. Цей день назавжди залишиться для мене не лише днем великого страху, а й днем, коли я знайшла в собі силу боротися за життя своїх доньок.