Моя донька Софія - дуже творча, активна й багатогранна дівчина. Вона мріє стати відомою блогеркою і вже впевнено рухається до своєї мети. Сьогодні вона має 54 тисячі підписників у TikTok, де створює косплей-образи та знімає власні відео. У вільний час Софія співає, грає на електрогітарі, танцює, займається спортом, бере участь у косплей-шоу та постійно вигадує нові творчі проєкти. Вона дуже любить природу, легко знаходить спільну мову з людьми й заряджає інших своєю енергією.

Її найбільші мрії - поїхати до блогерського табору, вперше полетіти літаком до моря, набрати 100 тисяч підписників у TikTok та вступити до університету, щоб стати психологом.

Софію надихають відомі блогери, творчі однолітки та люди, які постійно розвиваються, подорожують і створюють щось нове. Вона дуже не любить стереотипне мислення, жорсткі рамки та тиск. На сцені Софія почувається впевнено - вона може співати, грати на гітарі, виступати, створювати відео, фотографувати, вигадувати сценарії та постановки для творчих номерів.

З першого дня повномасштабної війни Софія живе в умовах постійної небезпеки. Ми пережили майже три місяці окупації на Сумщині. Наше село й сьогодні залишається прифронтовим - бойові дії тривають лише за кілька кілометрів від нашого дому. Донька регулярно чує вибухи, постріли та роботу протиповітряної оборони. Вона вже навчилася розрізняти звуки різних видів зброї, розуміти, що саме летить і звідки. Над нашим будинком неодноразово пролітали ворожі безпілотники, а їхні уламки ми знаходили зовсім поруч із домом і навіть біля річки. Це вже не окремі страшні епізоди, а життя в постійному стресі, який триває роками.

Після початку війни наше життя поділилося на «до» і «після». Ми стали заручниками власного дому. Через те, що в родині є лежача жінка з інвалідністю І групи після інсульту та дитина, яка потребує інклюзивної підтримки, ми фізично не маємо можливості евакуюватися. Нам залишається лише пристосовуватися до нової реальності й робити все можливе, щоб вижити.

Найстрашнішим був перший ранок війни. О четвертій ранку все навколо вибухало, палало, а під нашими вікнами рухалася колона танків. Майже три місяці ми жили в окупації та майже не виходили з підвалу. Здавалося, що гірше вже бути не може, але кожен наступний місяць приносив нові випробування. Найболючіше усвідомлення сьогодні полягає в тому, що ми навчилися жити у війні. Ми звикли розрізняти звуки вибухів, визначати напрямок обстрілів і пристосовуватися до постійної небезпеки. А найбільше я хочу, щоб моя донька більше ніколи не мусила жити з таким досвідом і мала можливість бути просто щасливою дитиною.