Ткачук Дар’я, 11 клас, Лугинський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе - Новаковець Юлія Францівна 

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Протягом життя кожна людина має пройти свій шлях, написаний Всевишнім.

Хочу розповісти свою історію. Це було 24 лютого. День, який назавжди залишиться найгіршим спогадом в моїй пам’яті. О 5 годині ранку я прокинулась від вибухів та звуків ворожих літаків. Одразу  з наляканим обличчям до моєї кімнати увірвалась мама. Я вперше побачила її такою схвильованою, і не розуміла що відбувається.

Часу на роздуми в мене не було, адже з першим словом «війна»,  яке долинуло з маминих уст, мої очі наповнились слізьми.

Вона наказала мені складати найважливіші речі у валізу, адже ми згодом покинемо домівку. В той момент мені здалося, що моє серце перестало битись. Я хотіла вірити, що це страшний сон, але часу на роздуми не було. Ще декілька днів я сподівалась, що все минеться, але…

Вже згодом ми попрощались із залишеним вдома світом, і вирушили в далекий і невідомий шлях. З схвильованою мамою та плачучою молодшою сестрою дорога виявилась надто складною. Я не могла зосередитись на своїх думках.

Улюблений песик та тато, який залишився вдома, були головною причиною для моїх переживань.

Кожну секунду вони не виходили з моїх думок. Я дуже хвилювалась за рідних. «Чи в них все спокійно?  Як вони там? Чи все з ними добре? Що з ними буде?» - ці думки крутились в моїй голові та наганяли більше страху. Майже всю дорогу ми їхали в тиші, яка лякала мене ще більше. Я чула як б’ється моє серце та як час від часу починає плакати сестричка.

Мама старалась підтримувати нас та налаштовувати на краще, але дивлячись в її наповнені болем очі, я ледве стримувала сльози.

Дорогою я бачила зруйновані будинки, ворожу техніку, та чула звуки ворожих літаків від яких шалено починало битися серце. Я не знала, що відбудеться зі мною наступної хвилини. Ми рухались в небуття. Мене нестерпно переповнював страх…

Навіть, коли ми опинилися в безпечному місці в новій країні, я не переставала думати про свою домівку. Я не могла змиритись з ситуацією на Батьківщині та з тим, що мій тато та песик залишились на відстані сотні кілометрів під обстрілами. Мені було неспокійно. Щовечора, коли я лягала спати, я згадувала свій рідний дім в Україні. Часто я залишала вікно відчиненим, намагаючись схопити запах свіжого повітря з полів, які я колись бачила зі свого вікна вдома. Моє серце стогнало від суму, коли я згадувала домівку.

Розуміючи, що я поїхала задля своєї безпеки, я сумувала через те, що не можу надати цієї безпеки своїм рідним. Я щодня телефонувала татові, щоб почути його голос, та впевнитись що з ним все добре.

Час від часу я переглядала старі фотографії, на яких були зображені спокійні часи всією родиною в затишку, вдома. Щиро сподіваючись, що зовсім скоро ми знову зможемо повторити ці світлини. Вони допомагали мені пережити відстань від рідної домівки.

Життя за кордоном було важке. Я почувалася чужою в цій країні. Ми стикалися з численними труднощами адаптації. Кожен місяць ми старалися відправляти гуманітарну допомогу тату та іншим родичам, які залишись в Україні. Також намагалися їх морально підтримувати, бо не могли бути поруч з ними.

Одного разу, розмовляючи по телефону з татом, він сказав: ”Ми можемо подолати будь-які труднощі, навіть на відстані. Головне залишатися разом.” І ці слова надавали мені сил і впевненості у завершенні цього важкого шляху. Я розуміла, що потрібно рухатися вперед, а не дивитись назад.

Згодом я знайшла нових друзів, мама влаштувалася на хорошу роботу,  сестричка ходила до дитячого садочка. Я старанно вчилась та розвивала свої навички та вміння. Стало легше адаптуватися до нового середовища. Ми почали будувати нове життя. Але ностальгія за домом і мрія про повернення залишалися у моєму серці. Я ніколи не забувала про те, де я народилася і де росте коріння моєї сім’ї. Я бажала бачити рідну країну безпечною та вільною. Ця мрія була важким шляхом, який ми змушені подолати.

І ось, нарешті після довгого року очікувань і підготовки, ми вирішили повернутись додому, адже ми дуже сумували за рідними і вважали, що країна стала трохи безпечнішою для проживання.

Коли ми повертались додому того дня, серце билося швидше, ніж зазвичай. Я чекала на цей момент дуже довго, і врешті-решт він настав. Весь день був сповнений хвилюванням і нетерпінням, і я навіть не могла уявити, що відбудеться, коли я знову побачу свого тата. Я дуже скучила за ним, за його порадами, за спільними вечорами перед телевізором і за його теплим сміхом та яскравою посмішкою. Коли ми вже під'їхали до будинку і вийшли з машини, мене переповнювало хвилювання. Двері відчинилися, і на порозі стояв мій тато, а за ним радісно виляючи хвостиком, також від радості підстрибував на місці улюблений песик.

Тато виглядав трохи старішим, але його очі були такі ж ясні і теплі, як і завжди. Ми подивилися одне на одного, і в цей момент не треба було слів.

Я побігла і кинулася до нього, обіймаючи так, ніби боялась відпустити. Наші голоси були переповнені емоціями, а серце наповнювалося щастям. З маминих очей котилися сльози радості. Вже згодом вона приготувала смачну вечерю, і, сидячи на кухні, ми ділилися різними новинами. Ця зустріч була дуже гарячою та довгоочікуваною.

В Україну я повернулася іншою людиною. Перебуваючи в іншому оточенні, я набула багато досвіду та  навичків, які розширили мої горизонти. Я знайшла в собі більше рішучості та сили, яких не мала раніше. Однозначно змінила свої цінності та почала жити більш свідомо та обдумано. Також, повернувшись додому, я краще зрозуміла, яка я є справжня і ким хочу бути.

За період, який кардинально змінив моє життя, я зрозуміла багато речей. Дуже важливо ніколи не здаватись на досягнутому та йти до своєї мети. Незалежно від труднощів, які виникають на шляху, воля і рішучість допоможуть їх подолати.

Тому боротьба  може бути важкою, але вона може привести до великих досягнень, відкриттів, а також внутрішнього зростання та самопізнання.

Головне -  мати чітку мету, розуміти чого ви хочете досягти і наполегливо для цього працювати. Слід пам’ятати, що кожна перешкода може стати можливістю для навчання та росту. І найкраще - жити на своїй землі, адже це дарунок,  який ми повинні цінувати і дбати про нього.