Гонта Юлія, 9 клас, КЗ ЛОР Сокальський академічний ліцей імені Т. Шевченка

Вчитель, що надихнув на написання есе - Трескот Ольга Ігорівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

24 лютого 2022 року ми з мамою прокинулись рано, ще не розуміючи, що саме в цей день все зміниться…

Телефони мовчали, але в повітрі вже висіла тривога. Ми вирішили поїхати в магазин — закупитися всім необхідним. Людей було багато, всі метушилися, намагалися взяти якнайбільше продуктів. Я дивилася на все це і відчувала, як у грудях починає тиснути страх. Після магазину ми одразу поїхали до бабусі в село. Там було спокійніше, тихіше, хоча думки всередині вирували.

Місто Сокаль, де ми живемо, ще не зазнало вибухів чи обстрілів. Але я вже знала: це не просто ще один день. Це початок нового життя — зовсім не такого, як раніше.

Більшість моїх друзів виїхали за кордон ще в той день. Дехто поїхав до Польщі, дехто далі. Я залишилась в Україні — поруч із мамою, бабусею, з домом.

Спочатку було важко повірити, що це відбувається насправді. Телевізор, новини, постійні дзвінки — все здавалося сюрреалістичним. Але в селі ми відчували себе трохи захищенішими. Ми жили там приблизно місяць. І саме в той період я вперше по-справжньому побачила силу допомоги. Люди підтримували одне одного.

Хтось приносив продукти стареньким сусідам, хтось ділився дитячим одягом, хтось просто підходив і казав: “Тримайся”. І навіть якщо ці слова не могли змінити ситуацію, вони гріли серце.

Мама часто телефонувала знайомим, питала, чим допомогти. І ми разом готували передачі для переселенців, які зупинялися в нашому селі. Допомога стала частиною нашого життя.

Після місяця ми повернулися додому, в Сокаль. Там було спокійно, і залишалось спокійно весь цей час. Ми з мамою більше не боялися кожного ранку. Ми старалися повертатись до нормального життя.

Я відпочивала, але в той же час думала, чим можу бути корисною.

Разом з мамою ми сортували речі, збирали гуманітарну допомогу, передавали знайомим, які виїхали з гарячих точок. І навіть якщо наша допомога була маленькою — вона була щирою.

Ближче до літа ми вже трохи звикли. Стало легше дихати, легше спати. Ми почали знову жити своїм спокійним життям, хоча в глибині душі всі розуміли — ми вже ніколи не будемо такими, як до 24 лютого. Усе змінилося. Але разом із цими змінами прийшла й інша — добра — сила. Сила допомоги. Я зрозуміла, що допомога — це не обов’язково щось велике. Це може бути добре слово, теплий погляд, шматочок хліба для когось, хто його потребує.

Це готовність поділитися — не тому, що в тебе надлишок, а тому, що ти просто не можеш стояти осторонь.

Тепер я більше ціную прості речі — спокій, родину, тишу, турботу. Я розумію, що найсильніші люди — це ті, хто допомагає іншим, навіть коли самим важко. Саме такі люди стали для мене прикладом. Саме вони дали мені надію, що добро сильніше за страх.

Ця подія змінила все. Вона змусила мене подорослішати, глибше відчути світ і зрозуміти: наша сила — в єдності. В доброті. В допомозі.