Рак Ганна, вчитель, Лисичанська гімназія №2 Сєвєродонецького району Луганської області

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів... Тисяча ночей, сповнених тривогою і надією. Тисяча історій, об’єднаних одним болем і однією мрією. Для мене цей час став не просто відліком днів, а цілим життям, стиснутим у короткі миті. Я пам’ятаю той ранок, коли пролунали перші вибухи... Цей ранок став одним із найстрашніших у моєму житті... Мій чоловік військовий, прикордонник.. Він одним із перших зустрів ворога на Луганщині...

Того страшного ранку, 24 лютого 2022 року, він мені подзвонив і звелів негайно йти з дітьми до укриття... Починалося щось жахливе...

Ми із сусідами облаштовували наше бомбосховище, зносили меблі, килими, подушки, запаси їжі та води...  Нас було 10 родин в укритті.. Попри увесь жах і нерозуміння того, як таке могло статися у ХХІ столітті, ми знаходили у собі сили жартувати, щоб не лякати наших п’ятнадцятьох дітей... Восьмого березня діти привітали всіх жінок у бомбосховищі. Вони виготовили паперові квіти та влаштували цілий концерт на честь жіночого свята... Пишаюся нами та нашими дітками... Ми змогли об’єднатися та не впасти духом...

Я не знала, де саме знаходиться мій чоловік, але розуміла, що він десь зовсім поряд, адже після кожного “прильоту” він писав і питав як ми...

Потім була евакуація... Вісімнадцятого березня 2022 року я прийняла рішення про те, що треба вивозити дітей у безпечне місце.. Ми виїхали до Кременчука, на Полтавщину... Дуже гарне і красиве місто.. За своїю побудовою дуже схоже на рідний Лисичанськ... Оцінити його красу по-справжньому я змогла тільки в липні 2022 року, коли мій чоловік приїхав до нас у відпустку...

Тоді знову ожила... Більше не відчувала себе роботом, який живе від смс до смс...

Протягом цих страшних 1000 днів ми були і є найбільшою і  найсильнішою підтримкою один для одного. Було всяке.. Обстріли, поранення чоловіка, госпіталь.. мчала до нього через усю країну зі Львову до Краматорську..

Ми змогли, вистояли.. не зламалися..

Зараз за станом здоров’я мій чоловік служить на північному кордоні нашої країни, а ми з дітьми чекаємо його у нашій новій домівці на Черкащині... За ці 1000 днів наша родина об’їздила майже всю Україну...  Сподіваюся, що цей жах скоро закінчиться і всі чоловіки та жінки, сини та доньки, брати та сестри зможуть повернутися до своїх родин.. Молюся щодня про це... Все буде Україна!