Польгун Вікторія, 6 клас, Криворізька гімназія №126 Криворізької міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Юшманова Оксана Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна. Це слово пролунало як грім у тиші, назавжди залишивши кривавий слід у душі. Я й досі добре пам’ятаю день, коли все змінилося. Мені було дев’ять. Того ранку я прокинулася від схвильованих голосів батьків. Вони обговорювали останні новини. Ведучі з екрану телевізора розповідали про вибухи, про людей, які змушені залишити свої домівки. У їхніх голосах була стривоженість та напруга.

Я мало що розуміла. Було страшно. Світ, який знала усе своє життя, руйнувався на моїх очах.

Через кілька днів ми з сестрою та мамою почали готуватися до виїзду з країни. Зібрали найнеобхідніші речі: документи, деякий одяг тощо. Це було важко. Спочатку дорога автомобілем на захід України. Потім тривалий та виснажливий перетин кордону з Польщею. Пам’ятаю, наче це було учора.  Холодна ніч, довгі черги, страх і невідомість. Ми з мамою намагалися не занепадати духом, а моя молодша сестра дивилася на все це здивованими й наляканими очима, не до кінця розуміючи, що відбувається.

Тато залишився в Україні. Ми попрощалися на кордоні. Важко було розлучатися і не знати, коли ми зустрінемося наступного разу. І чи зустрінемося ... взагалі.

У сусідній країні нас зустріли добрі люди. Ми знайшли тимчасове житло. Усе наче було непогано. Але, незважаючи на це, я постійно відчувала тугу за домом. Ми залишили рідних, друзів, школу, улюблені місця. Кожного дня я думала про тата, який перебував в Україні, і переживала за нього. Мені було важко звикнути до нової країни, нових умов, але я намагалася бути сильною заради мами та сестри.

Час, проведений за кордоном, був сповнений сумом та тривогою. Ми дивилися новини щодня, дізнавалися про те, що відбувається вдома, молилися, щоб усі наші рідні залишилися живими та неушкодженими.

Мама намагалася знайти для нас хоч якусь розраду... Спочатку нікуди майже не виходили, але трохи оговтавшись, почали знайомитися з місцем, де мешкали: ходили в парки, музеї... Навчалися дистанційно в українській школі і намагалися жити звичайним життям. Але смуток не зникав. Мама з татом певний час не могли вирішити, чи варто повертатися в Україну. Адже, з одного боку, це було, як і раніше, небезпечно. Але з іншого - ми всі дуже хотіли, щоб наша родина нарешті об’єдналася. Отже, після п’яти місяців перебування в Польщі на нас знову чекала довга і виснажлива дорога, але це була дорога ДОДОМУ. Вісім годин в автобусі до митниці. Але якими ж радісними були миті, коли ми перетнули кордон України, коли я побачила синьо-жовтий стяг і змогла нарешті обійняти свого татуся. Це було найважливішим!

Згодом я усвідомила, що все навколо змінилося. Місто виглядало якось інакше. Люди стали більш мовчазні, стримані та похмурі.

Безумовно, війна вплинула на кожного з нас. Але, незважаючи на це, я відчувала полегшення. Нарешті ми вдома! Сім’я знову разом! Після повернення в Україну наша родина повністю перейшла на українську мову. Це було важливе свідоме рішення, яким я дуже пишаюся! Адже мова – це ідентифікатор нації. І ми маємо з честю та гідністю носити звання українців, прославляти свою унікальну культуру та традиції. Мені дуже хотілося б, щоб мова стала тим чинником, який нас гуртує та об’єднує. І, сподіваюся, мій приклад цьому сприятиме.

Зараз я розумію, що такий потужний негативний досвід змінив мене. Війна навчила мене цінувати прості речі: час із родиною, прогулянки знайомими вулицями, спокійні ночі.

Я стала дорослішою, і не тільки за віком. Я побачила, наскільки крихким може бути людське життя. 1000 днів війни – це 1000 днів страху, болю, втрат, розпачу й горя, але й водночас - це 1000 днів єднання, надії та віри в Перемогу. Кожен новий день – це крок до нашого майбутнього, до світу без війни.

Мої дідусь та дядько з початком війни долучилися до лав Збройних Сил України. Я пишаюся ними! Пишаюся усіма хлопцями та дівчатами, що борються за нашу незалежність, ризикуючи власним життям! Я щиро дякую кожному, хто так чи інакше наближає нашу Перемогу.

Цей шлях нелегкий, але, я впевнена, ми впораємося!