Лісовцова Тетяна, 11 клас, Опорний заклад "Торецька ЗОШ І-ІІІ ступенів №6" Торецької ВМА Бахмутського району Донецької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Митрофанова Оксана Петрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Будь щасливий цієї миті.

Ця мить і є твоє життя.

Омар Хайям

1000 днів війни… Це жорстокість, страх, втрати, біль.  До цього не можна звикнути. І навіть для мешканців Донецької області те, що сталося у лютому 2022-го, було несподіванкою, не дивлячись на те, що у нас  бойові дії тривали вже майже вісім років. Перші пів року я перебувала у своєму рідному місті, у своєму рідному домі. Моє життя, починаючи з перших днів війни, перевернулося на 360 градусів назавжди. Я залишилася, ніби то, одна. Усі друзі, родичі та знайомі виїхали в пошуках нового, спокійного життя.

Але моя родина не бажала покидати домівку. Та постійні обстріли, відсутність світла та води змусили нас залишити рідне містечко.

І ось настав момент, коли ми виїхали назустріч невідомому, подалі від жахіть війни. Мої очікування на спокійне життя та адаптацію не виправдалися. Я не відчувала ніякої радості, блукаючи новими шляхами по чужих домівках. Було дуже складно адаптуватися до нових умов. Спочатку нас радо зустрів шелтер. Жити тут, хоч і безкоштовно, невелика радість… В одній кімнаті розташовано декілька родин, до восьми людей з різними потребами, поглядами на світ, які об’єднані одним лихом війни. Допомагають відчувати себе людиною усі зручності, що знаходяться в різних кінцях коридору, з шумною величезною чергою.

Та тут не жаліються, усі вдячні хоч за такий тимчасовий прихисток, бо все ж безпечніше…

Зрозуміло, що батьки одразу почали шукати більш зручне житло. Так, за нього треба сплачувати страшні для людей, що втратили роботу, гроші, але це було просто життєво необхідно для нашої багатодітної родини. Переїзд із чужого до чужого – завжди весело та нервово. Пошуки квартири - то окрема історія. Шокували розмови батьків з ріелторами: - Діти є? З маленькими дітьми не можна. - Тварини є? Коти, собаки, папуги? Не можна. - Люди похилого віку, за сімдесят, є? Не можна.

Але світ не без добрих людей. Знайшовся і для нас куточок у величезному місті. Потроху почали оговтуватися.

Минув рік. Моє життя почало налагоджуватися, я пристосувалася до нового, розпочатого з чистого аркуша, і навіть знайшла своє перше кохання! Перебуваючи на сьомому небі від щастя, насолоджувалася ніжнесенькими метеликами романтичних почуттів, що були для мене величезною несподіванкою. Але зараз все ще згадую свій рідний дім зі сльозами на очах. З одного боку, я радію, що все так, як є, та все ж сумую за минулим. Мені здається, що раніше не було розуміння  цінності життя, та назад нічого не повернеш, тому залишаються лише шрами на душі та дитячі спогади про безтурботне дитинство.

Я не знаю, яке майбутнє чекає на мене, адже війна ще не закінчилася, і все може знову змінитися.

Але точно знаю: те, що є зараз, треба цінувати, намагатися відпустити минуле та почати жити теперішнім. Усе, що навколо — лише мить, яка за секунду стане спогадом. І як би нам важко не було, треба йти вперед, перемагати, будувати щасливе життя в незалежній країні.