Теребньова Олександра, 9 клас, Водянська гімназія Девладівської сільської ради Дніпропетровської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Круглик Тетяна Павлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Ви чуєте ці шуми щогодинно

І спати вже не можете спокійно.

Йдуть наші рідні захищати

Нас від сусідів, від лихих,

А знайте: Україну не здолати!

Початок листопада. 2023 рік. Україна. Війна... Я вчуся у восьмому класі маленької затишної школи на Дніпропетровщині. Як сказати вчуся? Ходжу до школи, проте бувають дні, коли я разом з іншими учнями проводжу більше часу в захисній споруді, ніж у шкільних кабінетах. Як мені набридли звуки сирени, і як я боюся, коли літають літаки над моєю головою!

До речі, нещодавно я почула вислів «діти війни» і зрозуміла: це про мене. Але зараз хочу розповісти не про себе.

Пам’ятаю весну 2022 року, коли ми всією сім’єю поїхали до райцентру. Ранок тоді був неспокійний, сирена волала, як голодний вовк, а в голубому небі час від часу гули літаки. Я з мамою пішли по магазинах, а тато пішов у справах. Коли тато повернувся, мама якось дивно на нього глянула і заплакала. Вона плакала так голосно, що я зовсім розгубилася, на нас дивилися всі перехожі.

Тато сказав: « Все. З понеділка їду. Медичну комісію пройду завтра». Додому ми їхали мовчки, всі боялися порушити тишу.

Я довго думала над татовим вчинком. Чому саме він? Його ж ніхто не примушував? Як можна залишити сім’ю та піти воювати? Вдома своїми думками  я поділилася з старшим братом Дмитром, йому зараз 16 років, він, як міг, заспокоїв мене і сказав, що наш тато – справжній патріот своєї Батьківщини. Але ця відповідь мене на той час не влаштовувала, адже я розуміла, що у нас тепер не буде сімейної ввечері, коли тато готував м’ясо та смішив нас, розповідаючи кумедні історії свого дитинства.

Мою думку змінив тато. Звичайно, він телефонував нам майже щовечора і ми вслухувалися в кожне його слово. Влітку він приїхав на десятиденний відпочинок.

Тато мав втомлений вигляд, його обличчя покрили темні зморшки, а погляд був холодним та неспокійним. Батько ділився багатьма історіями з поля бою, деякі з них були невтішні, а деякі тато не закінчував, бо опускав очі, на яких уже набігала гірка сльоза.

Я знаю, що дитина – це дзеркало сім’ї, а воїн сьогодні – це дзеркало держави. Я пишаюся своїм татом. Я пишаюся кожним солдатом. Їхня відвага, героїзм, сила, витривалість та терпіння обов’язково принесуть нашій країні омріяну перемогу.

Кожна дитина хоче і повинна жити під мирним небом у теплому родинному колі.

З уст дитини слово «війна» лунає як вирок, налитий стражданнями і розрухами, страхом і розлукою. Проте слово «мир» несе в собі теплоту і любов, майбутнє і впевненість. Не дарма ж тата мого звати Володимир, а я – Володимирівна. Миру всім нам!

Ми славні сини і дочки,

Израду всю переживем

Росію кляту переможем!!!