Бовсуновська Олександра, учениця 9 класу Лугинського ліцею Лугинської селищної ради Коростенського району Житомирської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бовсуновська Тетяна Павлівна

Війна. Моя історія

24 лютого 2022 року. Життя всіх українців перевернулося з ніг на голову. Війна торкнулася кожного: і дорослих, і дітей. Сьогодні я хочу розповісти свою історію. Звати мене Олександра, народилася я в містечку поблизу кордону з Білоруссю. 24 лютого мене розбудили батьки зі словами: “Почалася війна”.

Звісно, спочатку я нічого не зрозуміла, не розуміла, чому плаче мама та мовчить тато. Дивилася новини, писала друзям. І навіть не підозрювала, що скоро моє налагоджене життя зміниться.

Перша повітряна тривога. Те, чого я так боялася. Ми тоді ще не розуміли, як це, виходили з підвалу, коли закінчувався гудок сирени. Тата і брата я не бачила, мама сказала, що вони поїхали по продукти та бензин. Розповіді про те, що відбувається навколо. Пусті полиці, великі черги. І паніка, жах в очах людей.

Як це? Чому? Кому це потрібно? Як могло так статися в 21 столітті? Чому мовчить весь світ? Питань було багато, відповіді жодної... Ніхто не розумів, як бути далі. Говорили: “Війна закінчиться через три дні...”

Хоча мені на той час було 12, я розуміла, що це надовго, адже війна почалася ще в далекому 2014. Перша ніч була найважчою, бо саме тоді перший раз в житті почула, як їдуть танки...Потім ще страшніше. Літаки...Здавалося, що вони летять прямо в будинок, і цьому нема кінця-краю.

2 березня батьки прийняли рішення, що ми з старшим братом їдемо в Польщу до сестри. Я не уявляла, як я буду без мами і тата. Кордон. Тисячі людей. Навкруги черги і плач. І знову паніка, страх, розпач. Ми навіть не встигли попрощатися... Тоді здавалося, що ми ніколи не побачимося...

Ми в Польщі, батьки вдома. Чужа країна, чужа мова, чужі люди навколо. Своїх, українців, можна було впізнати по очах: в них безнадія... І знову питання: чому? Кому це потрібно? Безкінечні дзвінки, переживання батьків, і розповіді про те, що відбувається вдома.

Мама плете сітки в нашій школі (вона вчителька), тато возить жінок та дітей до кордону, всі небайдужі збирають речі для переселенців, які приїхали з гарячих точок країни. Життя тривало.

7 березня мама приїхала до нас у Краків. Таке рішення прийняли вони разом з татом. Я зрозуміла, що ми залишаємося в Польщі не на день, і не на тиждень. Потрібно було жити далі, налагоджувати побут. Найважливіше питання, крім нашої безпеки, яке хвилювало батьків – це те, як нам продовжувати навчання. Адже на початку березня зрозуміти щось було важко.

Саме тоді прочитали повідомлення про створення в Кракові української школи з нашою програмою та вчителями. Це був новий проєкт фундації «Незламна Україна».

Через чат-бот спочатку зареєструвалися ми з братом, а вже потім своє резюме подала і мама. Вона вчителька української мови та літератури. Шансів було мало, адже на той час в Польщі перебувало понад 300 000 тисяч українських дітей.

Але нам пощастило. З 21 березня мама почала працювати в цій школі як волонтер, а ми навчатися.

Власне, моя розповідь не про мене, а про українців, незламних, сильних, згуртованих. Українка Вікторія Гнап та її чоловік, використовуючи власні заощадження та пожертви для їхньої фундації «Незламна Україна», в березні 2022 року створили школи у трьох містах: Кракові, Варшаві і Вроцлаві.

Ми мали змогу навчатися не незнайомою мовою. Не онлайн. А в справжній школі з однокласниками і вчителями, які розуміють одне одного з півслова. Якісно. Безкоштовно. Саме така була мета людей, які взялися втілювати цей проєкт. І вчителі, які стали опорою для українських дітей та їх батьків.

22 березня. Я йду на зустріч з новим класом. Звісно, я боялася, що не зможу знайти спільну мову з однокласниками, але даремно. Взагалі, навчання в цій школі — це цікавий досвід. Зустрічі з представниками ООН, засновницею школи, курси польської, екскурсії Краковом, літній табір, випуск брата, вальс на площі Ринок, флешмоби, допомога мамі у волонтерському центрі та багато іншого.

А ще щем, туга за Україною, і гордість за наших людей, які у важкі часи стали світлом і опорою для нас, дітей-біженців.

Я, як і всі українці, чекаю, коли закінчиться геноцид нашої нації, коли люди зможуть повернутися додому і жити нормальним життям, радіти новому дню і будувати плани на майбутнє. І хоча моя історія не надзвичайна, але заслуговує на те, щоб бути почутою.