Я з селища біля Мелітополя. У звістку про війну одразу не повірила - вважала, що це просто неможливо, що це - якийсь жарт. Але через декілька днів отямилася і жахнулася. Я відразу виїхала у Запоріжжя до доньки, бо вона була після операції. Так я тут і залишилася, а чоловік - там, в окупації. 

Тяжко було прийняти, що це - реальність. Наше покоління ще жило в Союзі. Ми вважалися сестрами і братам, і для мене це - як удар у спину. Дуже тяжко. Я мала можливість повернутися до чоловіка, але не розумію, як можна там із росіянами жити. Там тоталітарний режим. Але люди чекають на перемогу, і чоловік чекає, і я, щоб повернутися додому, в Україну. Це для мене - біль.