В перший день війни був біль, страх, нерозуміння того, що відбувається… Я працювала в лікарні старшою медсестрою. Уже в перший день ми приймали поранених із Вугледару. Не вірилося в те, що я насправді бачу цю біду, цю кров. Просто машинально робила свою роботу і не усвідомлювала, що зі мною відбувається. Таке було в перший день.

Я щодня ходила на роботу, а 31 березня нашу лікарню закрили, бо були сильні прильоти по селищу. От тоді ми й виїхали. А через два тижні повернулися і забрали кішок своїх. Ми з сім’єю виїхали у кінці березня до рідні в Кривий Ріг, і нам туди прилетіло в орендовану квартиру, тому ми переїхали в Черкаси.

Шокувало і досі шокує те, що ця гидота зруйнувала все наше життя. Ми ще й досі в тому стані живемо, наче уві сні. 

Моя мама залишилася на окупованій території, і я думаю щодня про неї. Мене шокує все. А взагалі, ми з багатьма перестали спілкуватися, навіть з моєю сестрою, яка тепер на тому боці. З мамою спілкуємось через сусідів.

Приємно те, що всі допомагають одне одному: люди, Червоний Хрест, Фонд Ріната Ахметова. Усі допомагають, і для мене це дуже приємно. У нас не було такої ситуації, щоб нам у спину тикали тим, що ми переселенці, що ми з Донецької області. На нашому шляху тільки добрі люди траплялися. 

Я відчуваю, що все буде добре. Ми не втрачаємо віри та надії. Ми всі віримо в перемогу, нам просто ці важкі часи треба пережити. Така наша доля. Я вірю в те, що все буде Україна.