Марія Чернякова

Миколаївський ліцей №41, 10 клас

Вчитель, який надихнув на написання есе: Гриценко Юлія Сергіївна

"Війна. Моя історія"

Я не люблю дощ і тим паче грім. Але віддала б усе, щоб уранці 24 лютого 2022 року почути саме його, а не страшні вибухи.

Того дня почалася повномасштабна війна — і я мала покинути домівку, зненавидіти всі потяги та дороги, які вели мене все далі й далі від рідного Миколаєва. У квартирі все залишилося таким, як і було: купа книжок, робочий стіл, на якому лежали мої малюнки та кольорові олівці, які я не встигла забрати. Але ззовні все змінилося, а те, що я любила, перетворилося на слово, яке я безмежно люблю і боюся водночас: «минуле».

Я поїхала до Польщі. Час ішов, і я почала вчитися в новій школі. Хоч моє тіло було тут, та душа залишилася у Миколаєві. Я не втратила рідних, як інші українці, і не втратила життя, але втратила себе. У школі намагалася вчитися, але від самого лише погляду на підручники мене нудило. Малювати, як вдома, більше не хотілося — тільки заснути на час війни й прокинутися, коли вона закінчиться, аби знову опинитися вдома чи у рідній школі. Та це було лише мрією. День за днем новини кричали про жах, який відбувався в Україні, зокрема у моєму місті. Кожна російська ракета, що влучала у миколаївські будинки, трощила не лише цеглини, а й моє серце. Жити в чужій країні, не в змозі хоч якось допомогти своїм близьким та рідним, було важко. Ненавидіти себе за це — ще важче:

Бачиш, я так втомився,

Не можу знайти собі місця.

Вибач, я не навмисно:

Там просто палає місто моє,

І з ним я палаю сам.

Ці слова з пісні «Втомився» мого улюбленого українського гурту «Нерви» настільки влучно описують мій стан, що його більше ніхто й ніщо описати не зможе. Я справді палала. Злість та біль за мою країну спалювали кожну клітинку мого тіла. Я бажала відновлення справедливості й повернення минулого життя, але не могла цього досягти. Мої солоні сльози утворювали хвилі, що розбивалися об величезну круту скелю під назвою «ВІЙНА».

Ні, моє життя не втратило фарб. Навпаки, усупереч усім правилам академічного малювання, якимось чином кольори змішалися в синій та жовтий. Вони переслідували мене, і я не могла думати ні про що, крім України. Єдина нитка, що пов'язувала мене з Миколаєвом — це спогади. З одного боку, мені хотілося жити у своїх думках, де все залишилось на своїх місцях, а з

іншого — розуміння, що моє минуле життя є лише у моїй голові, просто нещадно нищило мене. Напевно, слід було б жити теперішнім, а не минулим, щоб вилікувати душу. Та як я могла відмовитись від цього солодкого болю, що, хоч і за допомогою ілюзії, але все ж дарував мені можливість повернутися у Миколаїв, в Україну?

Я не пам'ятала, коли востаннє усміхалась. Мені хотілося лише кричати. Та це бажання не мало сенсу: звісно, я могла б, але хто почує щось крім звичайнісіньких звукових хвиль? Ніхто з оточення не зрозуміє мого болю та туги за домівкою, адже вони не знають, що таке прокинутися і в один день утратити все через війну…

Минув час. Я знову почала малювати. А ще посміхатися. Я не повернула себе повністю, але кожен день роблю ще один крок назустріч цьому. І я вірю, що у мене вийде. Адже жоден кілометр, що розділяє мене з друзями, і жодна ракета не зламає мою віру у світле майбутнє. Україна — це жар-птиця. Її крила можуть перетворитися на попіл, але вони обов'язково знову засяють полум'ям надії. І всі ми, українці, є дітьми жар-птиці. А це означає, що ніхто й ніщо не може нас зламати. Головне — не втратити себе. Ця війна не буде програна, доки українці пам'ятають, хто вони й за що боряться, та доки вони хочуть прокидатися кожен день заради цього.