Донсков Максим

«Харківський ліцей №170 Харківської міської ради», учень 9-А класу

Учитель, який надихнув на написання есе: Бірюкова Ірина Ігорівна

"Війна. Моя історія"

Війна – це найстрашніше, що довелося бачити людству. І 24 лютого 2022 року кожен з нас відчув це як ніхто інший. Звичайно, коли бачиш постріли та вибухи в кінофільмах, це здається крутим і трохи романтичним. Але в житті все зовсім не так. Особисто життя в моїй родині розділилося на до і після. Коли розумію наскільки сильно війна вплинула на кожного члена нашої родини, стає моторошно. Звичайно ж, ми згуртувалися, зрозуміли, що любимо один одного дуже сильно. Згадую самий початок вторгнення – все як у тумані. Розуміння що робити і як робити не було. Ховатися. Ховатися від вибухів за вікном, від пострілу десь далеко, від автоматної черги десь на сусідній вулиці. Почуття власної безпорадності, неможливості хоча б на один відсоток зі ста контролювати ситуацію – все це також найстрашніше, що може відчувати людина. А також до цього додається страх за близьких. Мій тато справжній герой. Він став на захист нашої Батьківщини, кожного дня бореться з ворогом, щоб наша родина та ще мільйони таких же родин спали спокійно.

Моя історія починається з того, що нам довелося залишити рідну домівку. Кожна людина, яка пережила саме цей момент, коли ти залишаєш усе рідне і не знаєш чи повернешся взагалі сюди, отримала травму на все життя. Їдеш і згадуєш на якому місці стоїть твоя улюблена чашка, з якої ти ввечері 23 лютого пив чай, де лежить щоденник, у якому записано домашнє завдання на четвер та п’ятницю, питаєш себе чи взяв ти паспорт, а де взагалі зараз може бути мій найкращий друг, з яким я сиджу за однією партою та посміхаюсь йому, коли він старанно відповідає біля дошки. Всі питання в голові залишаються без відповіді, бо постріли лунають один за одним. І ось тоді я по-справжньому усвідомив, що почалась війна.

Ми пробули тиждень у Харківській області у родичів, а потім було прийнято рішення їхати за кордон. Ми були втрьох: я, мама і моя сестра. Психологічно це було дуже непросто. За кордоном усе чуже: інший менталітет, закони, культура, мова. Звичайно ж, до цього як неприємним бонусом додавався панічний страх за тата. Згадуючи це, розумію наскільки тепер уся наша родина сильніша. За кордоном нам довелось ночувати в притулку. Поряд були дуже добрі люди, які поставились до нас з розумінням та щирим співчуттям. До речі, подяку людям хочу висловити окремо. Війна показала особисто мені, що світ наповнений добрими людьми. Нам допомагали як на території України, так і поза її межами. Звичайно ж є люди, яких війна зробила ще злішими та корисливими, але на нашому шляху таких не зустрічалось. За кордоном ми пробули півтора року, але постійно боліла душа за рідну країну. Було і страшно, і сумно одночасно, але довелось триматись. А також я підтримував маму та розумів яка на мені відповідальність. Ми з сестрою навчались дистанційно, психологічно було складно, адже хотілось побачити своїх шкільних приятелів не через екран, а наживо. Згодом нами було прийнято рішення повертатися додому, в наш дім у Харкові! Приїзд був дуже емоційним, але це найкраще, що могло бути. Зараз ми вдома, навчаємося, займаємось саморозвитком, допомагаємо мамі, віримо в Перемогу. Наш тато продовжує захищати Україну! Вся наша родина чекає його повернення з фронту. І День, коли наша рідна Україна переможе ворога, стане для нашої родини особливо визначним.