Катерина Олександрівна Овсянникова, в.о. директора ясел-садка №30 м. Сєвєродонецьк Луганської області

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Я пам’ятаю той день, ніби він був вчора… Почалося все 12 березня 2022 року. Я з родиною в перший день війни виїхала з міста Сєвєродонецьк Луганської області в місто Запоріжжя (там у мене живе бабуся). Я їхала на декілька днів, тому що була впевнена, що це все дурниці, яка може бути війна у 21 столітті? Але я помилилася, і помилилася дуже сильно, на жаль.

16 днів я не знаходила собі місця, не знала куди себе діти, як жити далі. Я постійно знаходилася в телефоні, відслідковувала події і вірила, що це незабаром закінчиться. Дивилася новини по телевізору, і

найбільше мені було боляче дивитися на те, що є люди, які почали допомагати країні, а я сиджу вдома і від мене ніякої користі.

Хаби, які рекламували по новинам, були дуже далеко від місця проживання, а на мені двоє дітей 5-ти і 3-х років, мені просто ні з ким було їх залишити на довгий час. Чоловік на той час вже відправився на захист країні, моєї мами поки зі мною не було. Але думки матеріалізуються і 12 березня, як зараз пам’ятаю, сонячний день, прогулянка з дітьми і мені на стовбурі дерева трапляється оголошення, що потрібні люди для плетіння маскувальних сіток для наших захисників. Я спочатку не звернула уваги, так як не розуміла де це знаходиться, і ми пішли з дітьми по новому маршруту прогулятися. Я побачила школу, побачила через вікна, що там кипить якась робота і вирішили ми туди завітати. Там плели маскувальні сітки. І вже 13 березня 2022 року я разом з дітьми приступила до роботи. Довго я не могла там знаходитися, тому що діти малі, був ще денний сон. Але, коли приїхала моя мама з окупованого міста, тоді мені вже було з ким залишити дітей і тут почалася моя волонтерська діяльність, яка продовжується на сьогоднішній час.

Ми стали справжньою командою. В перші ж дні я познайомилася з дівчинкою, і ми дуже здружилися, ніби то весь час були знайомі, така ж проста, як і я. І з тих пір життя трішки почало грати яскравими кольорами серед сірих та чорних…

Ми кожен день ходили як на роботу, плели маскувальні сітки, спілкувалися, знайомилися, допомагали один одному,

а найголовніше, що мене там швидко прийняли, так як всі місцеві, а я внутрішньо переміщена (мене і до сіх пір ці слова приводять до ступору).

Я дуже радію, що в моєму житті з’явилися всі ці люди, ми стали однією великою родиною. У нас дуже гарний керівник – Валентина Дмитрівна. Дуже багато подяк було від наших захисників у вигляді цукерок, якоїсь гуманітарної допомоги, просто приходили за сітками і казали нам теплі, вдячні слова.

Я відчула себе корисною і потрібною, і це придавало мені сил жити далі і не так сильно впадати у депресію.

А вже 29 червня 2022 року Благодійна організація «Благодійний фонд «Волонтерський центр» «Паляниця» в особі Директора Бережного Олександра Олександровича з нами уклали договір на провадження волонтерської діяльності. Нам видали пластикову картку волонтера з реєстраційним номером. І кожен рік його поновлювали. Десь в середині літа я почала знову працювати, тому що мені потрібно було прогодувати дітей, маму, платити за оренду житла і я почала потрохи повертатися до роботи і набрала декілька дітей на індивідуальні логопедичні заняття.

Пам’ятаю 2023 рік, як я відкрила банку аби зібрати гроші на тепловізор для хлопців з Луганщини.

Це був дуже важкий для мене збір, тому що аудиторія в соцмережах у мене маленька була, донатів було дуже мало, а я не мала права відступити.

Тому я почала сидіти ночами і шукати тих людей, які мені можуть допомогти і майже за три місяця я нарешті закрила збір. А вже 14 червня 2023 року я знову відкриваю збір на адаптаційний одяг та засоби гігієни пораненим військовим на Запорізький напрямок (сума збору була 10 000 грн, але ми зібрали більше і збір вже був закрито 3 липня). Я була головою від нашого волонтерського фонду і знову ж таки відчула себе корисною і потрібною. Так я жила до вересня 2024 року. Плела кожен день маскувальні сітки через втому, хворобу, але я не мусила здаватися, опускати руки, тому що хлопці стоять до кінця і наша допомога їм вкрай потрібна кожен день, кожну годину, кожну хвилину, кожну мить… Але в вересні 2024 року я мусила переїхати до міста Житомира, чоловіка сюди перевели, мама залишилася в Запоріжжі з бабусею, але я замість себе залишила її. Тепер і вона справжній волонтер. Переїхавши в Житомир я знову зловила депресію, відчула самотність, відчула себе нікому непотрібною і не корисною. Для мене це велика біль, коли я сиджу і нічого не роблю. Але я познайомилася з хорошою людиною, вона звела мене з людьми, які допомагають підтримувати наших захисників, проводять благодійні заходи тощо… І я вирішила, що моя педагогічна діяльність також може бути корисною і потрібною.

Я організувала заняття з підготовки до школи, набрала дітей, всі гроші були передані на потреби волонтерської майстерності «Свій за свого» у місті Житомир. Вартість заняття – довільний донат. А зараз я організувала лотерейку в підтримку знову ж таки наших захисників (ведеться збір на польовий дисплейний модуль для снайперів – Донецький напрямок).

Я почала плести кашпо для квітів і вирішила, що моє таке захоплення також може бути корисним і потрібним.

Я сумую за своїми друзями-волонтерами у місті Запоріжжя. Але з багатьма ми вже не спілкуємося, і від цього було також боляче. Але я зрозуміла, що

де б я не опинилася, я завжди буду підтримувати і нести користь у нашу Країну.

Я людина, яка не може сидіти і бездіяти. Мій сенс життя – це коли я допомагаю. Волонтером я не народилася, я стала і дуже через це пишаюся собою. Попереду ще багато добрих справ. Сподіваюсь, що через мене люди стають щасливішими. Я ніколи не буду такою, якою була до 2022 року…