Катерина Борисенко, вчитель, П'ятигірський ліцей Донецької селищної ради Ізюмського району Харківської області

"Подія, яка змінила все. Сила допомоги"

Життя людини насичене різними подіями, чи не так? Кожна з них залишає свій слід у душі, але існують такі виклики долі, які можуть змінити або коштувати життя.
До 24 лютого 2022 року ми жили розміреним життям: дім, робота, господарство. Жили в очікуванні весни та дива. Кожного ранку, коли я бігла на роботу, проходячи повз луки та садок, відчувала пробудження природи — слухала спів пташок, вдихала аромат дерев, які вже прокидалися від зимового сну. Цю ідилію зруйнувала жорстока й люта війна.

Перші тижні ми ще залишалися вдома, але з кожним днем ставало все страшніше, бо ворог наближався.

Найважче було переживати нічні бомбардування, які повторювалися з певною періодичністю. Одного разу ввечері ми з родиною пішли до центру реабілітації дітей-сиріт, де в бомбосховищі перебувало майже пів села. Але моєму синові через кілька годин стало зле — почалася алергічна реакція: людей багато, майже нічим дихати, усі кашляють. Дитині ставало дедалі гірше, я почала шукати ліки й зрозуміла, що серед безлічі препаратів у рюкзаку саме цих — немає.

Треба було терміново виходити, приймати серйозне рішення: рятувати дитину від задухи, але тим самим наражати нас обох на ще більшу небезпеку.

Часу на роздуми не було. Перехрестивши себе й дитину, вирушаю до виходу. Люди починають відмовляти, кажуть, що виходити не можна, що треба ще трішки зачекати, але кожна секунда на рахунку.

Виходимо: дме сильний вітер, холодно, нічого не видно — режим світломаскування. Швидко переходимо дорогу, наближаємось до нашої чотириповерхівки. Вона стоїть у темряві, мов привид, що хоче застерегти, але не може. Підіймаємось до квартири, дитині все важче йти. Знаходжу ліки, син їх випиває. Кажу: «Синку, потрібно повертатися назад!» А він відповідає, що дуже втомився і хоче спати. Починаю вмовляти, але бачу, що він засинає в мене на руках.

У коридорі, біля дверей, стояло крісло. Син сів на нього й за кілька хвилин заснув. Я сіла поруч — і тоді почалося найстрашніше. Чути гул літака, дедалі гучніше. В голові — хаос, купа думок: униз ми не встигнемо, відкритий простір — небезпека, залишатися — теж ризиковано.

Я відчувала, як бомбардувальник спускається нижче й ніби завмирає над нами, щоби скинути смертельну зброю.

Починаю вголос читати всі молитви, які знала, і думками звертаюся до ікон, що стояли в сусідній кімнаті на полиці. Їх багато — кожна згадка про екскурсії з учнями, про духовні пам’ятки та мирне життя до війни. І промовляю: «Боже, допоможи та врятуй. Я знаю, що він кине цю зброю, але нехай це буде не зараз…»

Літак продовжує свій смертоносний політ. Чуємо сильний вибух. Я схиляюсь над дитиною, вибухова хвиля відчиняє двері в кімнатах, але вікна залишаються неушкодженими. Промовляю, мов заклинання: «Ми живі. Він пролетів.»

Та радість була недовгою. Незабаром я читаю у вайбері повідомлення: бомбами знищено будинок у сусідньому селі. Загинуло багато людей, серед них — діти…

Тепер кожного разу, коли трапляється якась прикрість або щось не вдається, я згадую ту подію й розумію: усе це — дрібниці. Немає нічого дорожчого за життя.

Потім почалися роки поневірянь, зустрічей із добрими людьми, які ніколи не залишалися байдужими. І я, у свою чергу, ніколи не відмовляю людині, якщо бачу, що вона потребує допомоги й не впорається сама.

Тільки разом ми зможемо вистояти та здолати ворога.
Слава Україні! Тримаймося!