Від початку війни Анастасія залишилась одна в квартирі у Харкові, який обстрілювали росіяни

Я прокинулася через вибухи і не повірила. Потім мені зателефонувала подруга і сказала, що війна. Я пішла в магазин закупляти якісь продукти, і не розуміла, скільки і чого брати. Перші два тижні не виходила з квартири, бо було страшно. Бувало, що люди виходили за водою і залишалися без життя. Я сиділа в коридорі і думала: прилетить до мене чи ні. Якщо гучно, то йшла у ванну. Слава Богу, мій дім не зачепили. Я жила в центрі і не настільки постраждала, як інші люди в Харкові. Знаю, що є й гірші ситуації. 

Я не могла виїхати, поки над головою щось літало, не могла наважитись. Я розуміла, що морально не витримаю, тим паче, коли одна залишалась в квартирі. Зв'язок то був, то ні, і підтримати не було кому. Там був тиждень, коли було тихо, і я скористалася цим випадком - поїхала на вокзал і сіла на потяг до Котельви. Потім цей тиждень закінчився, і там почалися знову обстріли.

Найбільші труднощі – коли роботи та житла немає. Коли в своїй країні відчуваєш себе біженцем. Для мене це важко сприйняти морально. Потім якось беру себе в руки, і життя продовжується. Потрібно жити, працювати, донатити.

Я в такому місті, дякувати Богові, де все є. Живу тут у хлопця, в мене є підтримка. У мене такого не було, що немає чого їсти. Я отримувала гуманітарну допомогу від Ріната Ахметова також, мені цього мінімуму вистачає. 

З близькими, які зараз на окупованій території, ми не спілкуємося: у нас різні погляди. Це дуже важко. Вони вважають, що тут ми самі себе вбиваємо, і Росія тут ні до чого. Вони вісім років слухали те телебачення, і в них зовсім інше бачення і думки. Ми прийняли рішення не спілкувався. Я сказала батькові: «Як тільки все закінчиться, ми зможемо поспілкуватися». Важко, коли ти кажеш, що тут ґвалтують і вбивають людей, а тобі кажуть ні, це не так - це ви нас вбиваєте. 

Я читаю новини, як люди допомагають, віддають свої речі діткам, які залишилися без батьків. На це дуже важко дивитися. Я пишаюсь тим, що я українка, що такі люди мене оточують. Я розумію: якщо в мене буде якась проблема, мені також допоможуть. 

В нас усіх буде прекрасне життя, як тільки це все закінчиться. Буде ще краще, ніж було до 24 лютого, - я в це щиро вірю. Зараз блекаути і з роботою погано, тому я, певно, поїду за кордон і там перезимую, а потім обов’язково повернуся. У мене тут є родина, яку не хочеться надовго залишати.