Сінявіна Арина, 9-Б клас, Криворізька гімназія №45 Криворізької міської ради, с. Шевченківське, Криворізький район

Вчитель, що надихнув на написання есе — Полудень Віолета Олегівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

1000 днів війни… Майже три роки, коли життя кожного українця розділилося на «до» і «після».

Мені було 11, коли все почалося. На той час я ще була дитиною, яка думала, що її найбільші проблеми – це іспити, стосунки з друзями та плани на майбутнє. Та одного ранку все це стало неважливим.

Коли пролунали перші вибухи та сирени, я не могла повірити, що все це відбувається насправді. Мені здавалося, що війна – це щось із книжок історії або фільмів і це не може бути частиною мого життя. Але реальність виявилася зовсім іншою. Я побачила страх в очах мами й тата, відчувала, як мене огортає тривога, якої не було раніше.

І хоча вони намагалися мене заспокоїти, розуміла, що життя вже не буде таким, як раніше.

Перші місяці війни ми провели у Німеччині. Ніколи не забуду, як їхали переповненим потягом у невідомість з бабусею, тіткою та братами. Було важко, але водночас у цих умовах ми ставали ближчими. Я бачила, як дорослі намагаються підтримувати одне одного, і це допомагало не втратити надію. В глибині душі я дуже сумувала за простими речами, які зникли з мого життя: прогулянками з подругами, улюбленими заняттями, затишком нашого дому, а найбільше – за татом, який чекав нас вдома.

Коли війна затягнулася, нам довелося звикнути до нових правил життя. Ми повернулися. Моє навчання перейшло в онлайн, і спочатку це здавалося навіть цікавим. Та з часом я зрозуміла, що не відчуваю того зв’язку з вчителями та друзями, який був у школі.

Я сумувала за живим спілкуванням, відчувала, як самотність повільно займає своє місце. Мені хотілося сміятися з подругами з якихось дурниць, як раніше, розмовляти про знайомих, музику, розваги, мрії… Але тепер мої мрії змінилися – мрією стало повернення до мирного життя.

Через війну я багато чого зрозуміла про світ, людей і про себе. Переконалася, як важливо бути сильною, навіть коли дуже страшно.

Навчилася підтримувати рідних, хоча іноді й сама потребую підтримки. Війна змусила мене подорослішати раніше, ніж я очікувала. Тепер я розумію, що відповідальність – це не просто слово. Кожен наш вчинок, вчасно сказане слово підтримки, допомога іншим у цей час має величезне значення.

Останнім часом часто думаю про тих, хто поруч. Я бачу, як дорослі, підлітки, навіть діти знаходять у собі сили допомагати, підтримувати одне одного, волонтерити, ділитися їжею, ліками, речами, яких і самим бракує. Це дає мені віру в те, що людяність сильніша за будь-які труднощі. Наші сім’ї, наші друзі — це наше справжнє багатство, те, що допомагає не здаватися.

За ці 1000 днів я дуже змінилася. Почала цінувати кожен момент життя, навіть дрібниці: гарячий чай з мамою, зустрічі з подругами і світло у вікні. Війна показала, що життя – це не лише плани на майбутнє, а й те, як ти проживаєш день, цінуючи кожну мить.

1000 днів війни — це великий і важкий шлях, який ми проходимо разом. Хтось далеко від дому, втратив рідних, а дехто, як я, просто намагається залишитися сильною і вірити у краще. І хоча іноді здається, що цей шлях нескінченний, я вірю, що одного дня ми знову повернемо мир і зможемо жити, не хвилюючись за своє майбутнє.