Мені 42 роки. Разом із родиною проживаю в місті Лебедині Сумської області. У нас семеро дітей. Наразі старша донька перебуває в Австрії. Вона вчилася в Сумах. Коли була евакуація, то ми не встигли її забрати, і її разом з іншими студентами евакуювали.

24 лютого десь о пів на шосту мені зателефонувала подруга і сказала, що почалася війна, що Суми бомблять. Я не повірила. Перший день перебувала в якомусь трансі: не знала, куди бігти, що робити, не могла ні їсти, ні пити, бо діти маленькі, а старша донька - у Сумах. 

Найбільше шокувало те, що коли це все почалося, то багато людей казали: «Потерпіть, усе буде добре, вас звільнять». А ми їм говорили, що добре не буде. У ХХІ столітті такого взагалі бути не повинно. 

Ми сиділи в підвалі й думали, що коли сюди прилетить – то це кінець, братська могила. Ще в мене був шок після звільнення Бучі. Я декілька днів не могла відійти.

Ми на деякий час виїжджали в село Лебединського району до матері мого чоловіка, а в сусіднє село Бишкінь зайшли росіяни. Потім пішли в інші села. Ми там трохи побули й повернулися додому. 

На початку війни було трохи складно, але лишалися запаси в магазинах, то дефіциту не було. І одразу почала надходити гуманітарка. Люди допомагали одне одному. Нічого аж надто страшного не було. Зараз у місті все працює, всього вистачає. У нашому місті зараз усе спокійно. Ми перебуваємо в глибині області, і це нас рятує.

Троє моїх дітей ходять до школи, а ще троє – в дитячий садок. Старші переважно навчаються онлайн. Менші постійно вдома.

Я сподіваюся, що війна скінчиться в цьому році. Може, ближче до кінця. Хочеться, щоб скоріше, але треба реально оцінювати ситуацію.

Мрію про мир. Хочу, щоб мої діти більше ніколи не чули сигналів повітряної тривоги, щоб вони забули про всі ці жахи. Хочу, щоб Україна перемогла й настав мир, щоб більше ніколи такого не повторилося.