Нікополь обстрілюють постійно, тому у місті майже не залишилось мешканців

Мені 18 років, я навчаюся на психолога в місті Дніпрі. Зараз тут тимчасово проживаю. До війни мешкала в Нікополі. Тепер там - постійні обстріли. Я боюся за своє життя. 

Пам’ятаю, як 24 лютого зранку забігли в кімнату мої батьки й стали говорити, що почалася війна. Сказали, щоб я зібрала необхідні речі, з якими можна під час обстрілу побігти в укриття. Моя мама була на подвір’ї й бачила перші ракети, які пролітали над головою.

Найбільше шокував момент, коли вперше прилетіло. Це був березень. Прилетів великий снаряд, і тряслося ледь не все місто, а небо було червоним і в диму. Вдруге шокувало, коли я йшла по вулиці й почула гуркіт. 

Піднімаю голову й бачу, що наді мною пролетіло три крилаті ракети, потім - ще дві. Я дуже перелякалася. Поряд не було жодного сховку. Я просто присіла й закрила голову руками.

Переломним моментом стало те, що поряд із нашим будинком впали ракети. У сусідів повибивало вікна. Ми зрозуміли, що з Нікополя потрібно виїжджати. Більшу половину війни жили вдома. А коли постійно стало прилітати, то люди масово почали виїжджати з міста. Нікополь зараз майже порожній, бо там неможливо жити.

Щоб виїхати, потрібно було вгадати час без артобстрілів. Бо коли обстрілюють, не працює автовокзал і неможливо вчасно виїхати.

Спочатку я думала, що війна скінчиться через місяць-два. А вже пройшло більше року. Ніхто не знає, що в росіян у голові. Думаю, що ще доволі довго триватиме війна.

Хочу зустрітися з близькими й рідними людьми, і щоб ми разом пішли на природу, як це було до війни. Хочу, щоб усі повернулися живими з фронту. І щоб нарешті не було сирен, від яких холоне кров і пітніють долоні.