Денисов Валерій, група ЕЗРАС-24, Краматорське вище професійне торгово-кулінарне училище

Вчитель, що надихнув на написання — Телицина Світлана Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Це есе я починаю з важкої реальності, яку кожен українець відчув на собі.

Війна. 1000 днів.

1000 днів болю, сліз, втрат, але також 1000 днів боротьби, єдності та надії. Кожен день війна змінювала нас, впливала на наші думки, емоції та вчинки, але водночас вона відкривала нам шлях до розуміння, хто ми є і ким хочемо стати.

Мій шлях, як і у багатьох інших, почався з ранку 24 лютого 2022 року. Це був день, коли все змінилося. З того моменту слова "безпека", "спокій" і "мир" набули нового сенсу.

Прокинувшись під звуки вибухів, я зрозумів, що більше не буде можливості відвернутися від реальності — війна увірвалася в наші домівки, зруйнувала наші плани та мрії. Світ став іншим. 

Перші дні були найбільш страшними. Ми всі шукали відповіді на безліч питань: що робити далі, як захистити своїх близьких, куди тікати чи залишатися? Кожен з нас мав зробити свій вибір, і цей вибір визначав наші подальші кроки. Для мене особисто це був час переосмислення.

Я зрозумів, що моя країна потребує мене. Навіть якщо я не на передовій, я маю свій фронт — підтримувати тих, хто поруч, і робити свій внесок у спільну боротьбу.

Мій шлях через ці 1000 днів був наповнений різними етапами. Спочатку це був шок і страх. Війна змусила мене відчути свою вразливість. Вибухи, новини про втрати, тривоги — все це викликало сильні емоції. Але з часом прийшло розуміння, що потрібно діяти. Без дії я ставав би лише свідком руйнації, а не учасником боротьби за відновлення. Наступний етап мого шляху — це волонтерство. Я не міг стояти осторонь, коли бачив, як інші роблять все можливе, щоб допомогти армії, біженцям, постраждалим містам. Спільноти, які створилися в перші дні війни, стали символом нашої єдності. Я приєднався до однієї з них і зрозумів, що допомагати іншим — це те, що дозволяє мені зберігати внутрішню рівновагу. Відправляти гуманітарні вантажі, збирати кошти на потреби армії, допомагати з логістикою — кожен день був заповнений роботою. Але ця робота давала відчуття, що ми всі рухаємося вперед, не зупиняємося перед труднощами.

Крім волонтерства, важливою частиною мого шляху стало навчання.

Війна навчила мене цінувати час. Коли кожен день може стати останнім, починаєш інакше дивитися на власні мрії та цілі. Я вирішив, що не дозволю війні забрати у мене можливість розвиватися, тому продовжував навчатися, працювати над собою. Нові знання — це те, що допомагало відволіктися від постійного напруження і водночас надавало сил для майбутнього.

Не можу не згадати про втрати, які супроводжували цей шлях.

Друзі, які пішли на фронт і не повернулися, рідні, які втратили дім. Кожна така втрата ставала болем, який важко було подолати. 

Але війна навчила мене одному важливому уроку: ми живемо для тих, кого втратили. Вони віддали своє життя за нас, і ми маємо жити так, щоб їхня жертва не була марною.

1000 днів війни — це також час, коли я навчився цінувати прості речі. Кожен день, коли не чути сирен, кожен дзвінок від рідних, кожна можливість побачити друзів — усе це стало безцінним. Життя, яке колись здавалося буденним, тепер наповнилося глибоким сенсом. Ми всі навчилися жити тут і зараз, не відкладаючи щастя на потім. Ці 1000 днів змінили мене. Вони зробили мене сильнішим, більш рішучим і більш вдячним за те, що маю. Але найголовніше — вони показали, що ми всі разом здатні на неймовірне. Незважаючи на труднощі, ми не здалися. Ми продовжуємо боротися за свою свободу, за право жити у своїй країні і за майбутнє, яке ми самі збудуємо.

Мій шлях ще не завершений. Війна триває, і кожен день приносить нові виклики. Але я знаю, що ми пройдемо цей шлях до кінця. Бо за нами правда, за нами сила нашої нації, і за нами — незламна віра в перемогу!