Смалюк Раїса, вчитель, Комунальний заклад загальної середньої освіти "Гімназія №21 Хмельницької міської ради"

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів… Це так мало для історії. Це так багато для країни, у якій війна.

24 лютого. Ніч… Не спалося. Свистіння за вікном. Напевно, зірвався вітер, з усієї сили б’є у шибки… Телефонний дзвінок обірвав усі здогадки. У слухавці пролунало тривожно-крикливе повідомлення: «У Харкові бомблять… почалася війна… я дитини до школи не відпущу…»

А далі страшні повідомлення — «війна». Де взяти сили? Адже я маю бути сильною, бо моїх повідомлень чекають учні та їх батьки. Пишу, заспокоюю, вірю, що це ненадовго.

А тривога наростає, впивається гострими пазурами в душу… Я не маю права на відчай, на зневіру.

Мобільний зв’язок не витримує навантажень. Не можу зателефонувати доньці, набираю ще і ще… Розриває тишу дзвінок брата, який достроково повертався з відрядження. Чутно лише фрагменти фраз. Але я розумію, що він пропонує допомогу: забрати нас із донькою з міста. Відмовляюся. Адже завтра можуть сказати, що потрібно йти на роботу, а я не зможу так швидко дістатися.

Не могла сидіти у квартирі. Пішла у магазин. Купила хліб, молоко, печиво. Але змушена була вистояти у довжелезній черзі, бо у покупців були повні візочки товару. До аптек були величезні черги, до банкоматів також.

Дзвінок донечки обірвався, але я її дочекалася. Почали обговорювати план дій… Увечері поїхали до моїх батьків (це був останній рейс цього дня і найближчих тижнів). Гуртом не так страшно. Проте спокій усе частіше змінювався тривогою…

Онлайн-зустрічі з моїми п’ятикласниками. Як ви? Тримайтеся! Усе буде добре! Вірила сама і вселяла цю віру іншим.

Тривожні думки гонила роботою. Пиріжки, сітки, допомога волонтерам…

Онлайн-уроки не могли замінити очного навчання. Найбільше хотілося побачити усіх та обійняти. Це вдалося зробити у вересні. Уроки були різними, незручностей завдавали повітряні тривоги та довготривале перебування в укритті.

Одного разу після чергової атаки ворога, коли зникла електроенергія, до мене підійшла дівчинка, пригорнулася і зі сльозами на очах сказала, що саме сьогодні зрозуміла, що таке війна…

Але не можна піддаватися паніці, треба вірити, що все здолаємо. Проте розповіді новоприбулого учня із Маріуполя шокували гіркою правдою про жорстокість та немилосердність ворога.

Але ми чекали хороших новин, що скоро все закінчиться. Писали листи-подяки Захисникам, готували власноруч обереги. І знову вірили та надіялися. Раділи новинам про звільнення з полону наших людей.

Ця війна натворила багато лиха. Важко бачити сльози рідних, які втрачають близьких людей.

Важко дібрати слова, щоб утішити молоду вдову, заспокоїти дитину, яка стала сиротою, підтримати батьків, які втратили сенс життя разом зі страшною звісткою про смерть єдиної дитини…

Чергова повітряна тривога змушує задуматись, що турбота та піклування про ближніх — обов’язок кожного. Добрі вчинки та слова — це те, що так потрібно у найважчі часи.

Звуки вибухів — це ще один цвяшок в душу, який залишає слід. Насторожує реакція на голосні звуки… ППО за вікном… світло… дим… Трішки відлягає від серця, коли чуєш сигнал відбою тривоги.

Життя триває… Надія живе… Віра не згасає… Віра у таку жадану ПЕРЕМОГУ…
Руки у благанні тягнуться до небес:
«Боже, збережи!!!»