Голота Святослав, Мельниківський ліцей Райгородської ТГ Вінницької області
Вчитель, що надихнув на написання есе — Хламова Оксана Никифорівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

До початку війни моє життя було просто казковим, і все я бачив по-дитячому. Навколо нас вирувало щасливе життя. Ми з моєю молодшою сестричкою росли і дізнавалися все більше і більше. Батьки працювали, ми навчались. Всією сім’єю кожен рік їздили за кордон на море. Наша сім’я гарно відпочивала і дізнавалася багато нового про різні країни і міста.

Тато мене навчав рибалити, майструвати, їздити на мотоциклі. Моя менша сестричка все за нами повторювала. Коли вся родина збиралась разом, нам було дуже цікаво і весело. Але все це перекреслилось 24 лютого одним страшним словом — ВІЙНА.

У перші дні війни ми просто не розуміли, як жити далі? Що буде з нами? Багато наших знайомих зібрали тривожні валізи і повиїздили за кордон. Мої батьки вирішили залишитися в рідній, милій серцю Україні. Звичайно, було страшно...

Мій тато — військовий офіцер, і він добре знав, що має йти до війська, і що його не мине.

День 13 січня закарбувався в моїй пам’яті назавжди — в цей день все перевернулося з ніг на голову. Ми з друзями щедрували і твердо вирішили, що гроші передамо на ЗСУ. Коли я повернувся додому, матуся сказала, що наш тато пішов до війська.

Той день закарбувався в моїй пам’яті… Мій мозок відмовлявся щось розуміти.

Було боляче, сльози душили і безліч питань без відповідей. Чому мені нічого не сказав? Чому не попрощався?.. А потім зрозумів — так було легше і мені, і йому. Ми ж чоловіки!

По-перше, що змінилося в моєму житті? До того моменту я був звичайним підлітком. Я не задумувався над тим, як живеться тим дітям, в кого батько на війні. А з того дня я дуже змінився. Мама сказала, що я швидко подорослішав.

По-друге, я з нетерпінням чекав можливості поговорити з татком. Я постійно думав, що я йому скажу, про що запитаю? Я так йому хотів догодити і щоб він гордився мною.

Отже, багато обов’язків по господарству я взяв на себе. Я старався. В мене все виходило.

Татко радів, що я став гарним помічником мамі, бабусі, дідусеві. А як прийшов у відпустку — дивувався моїм успіхам не тільки по господарству, а й в навчанні і спорті.

Батько з дитинства займався спортом — про це не раз мені розповідала бабуся. І це мене мотивувало. Я досягнув хороших результатів у своєму фізичному розвитку. Батько спокійний за мене, гордиться мною. І я зроблю все, щоб не розчарувати його, нічим і ніколи.

По-третє, мене постійно тривожить питання війни. Третій рік щодня, щохвилини гинуть воїни, цивільні, мирні жителі, діти.

Знищується інфраструктура, країни, села, міста. Постійні тривоги, масовані обстріли вдень і вночі. Біль, сум, сльози, розпач…

Війна — найстрашніший злочин проти людей. Щодня — хвилина мовчання. В пам’ять про всіх загиблих в цій жорстокій війні. Щодня ми дякуємо нашим Захисникам, Людям-Титанам, за захист кожного українця і територіальної цілісності нашої України.

Дякуючи їм, ми обов’язково переможемо!

Всі українці — від малого і до великого — об’єдналися і допомагають ЗСУ. Плетуть маскувальні сітки, теплі шкарпетки, коврики, браслети, малюють малюнки, виготовляють окопні свічки. Всі працюють на ПЕРЕМОГУ!

У нас всіх одна — єдина мрія: щоб якнайшвидше закінчилася ця страшна війна, щоб ми усі жили спокійно, як і раніше — в мирній, квітучій і незалежній УКРАЇНІ.

Україна була, є і буде!
Слава Україні! Героям слава!