Александров Ілля, група КБ-21, ВСП "Фаховий коледж зв'язку та інформатизації Державного університету інтелектуальних технологій і зв'язку"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Борик Ірина Дмитрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Привіт, почну, мабуть, з основного: мене звати Ілля, я народився в Одесі, у місті, яке має для мене особливе значення і яке я люблю всім серцем. На момент написання цього тексту мені 17 років, і я хотів би поділитися з вами своїми переживаннями і думками про те, як пройшли мої 1000 днів війни. Сподіваюся, це розповідь про життя і досвід, який знайде у вашій душі розуміння.

Перший день вторгнення був справді несподіваним. Я прокинувся, як завжди, почав збиратися до школи, але в цей момент зайшла мама й сказала, що сьогодні я не йду на заняття. Це було дивно чути, адже зазвичай я йду до школи. Але тоді я ще не розумів, що відбувається. Зрадівши можливості залишитися вдома, я сів за комп’ютер, поспілкувався з друзями онлайн. І ось, у якийсь момент я почув гуркіт, проліт і вибух.

Виглянувши у вікно, побачив стовп диму вдалині – це був перший приліт по Одесі. Це виглядало, ніби сцена з фільму, але виявилося жорстокою реальністю, яка змінила життя всіх нас.

На третій день після початку війни я разом із мамою та сестрою вирушив з країни до Молдови. Це був перший раз у моєму житті, коли довелося прощатися з рідним домом і залишати свою країну. Ми провели 36 годин у машині за два дні, застрягли у величезному заторі, і здавалося, що цьому нема кінця. Після цього ми доїхали до Кишинева, де пробули 5 днів. Звідти нас чекала дорога в Констанцу, де ми залишилися на деякий час. Навчання перейшло в дистанційний режим, що для нас вже не було чимось новим, адже до цього був карантин. У Констанці я навіть знайшов кілька нових друзів, хоча, на жаль, зараз ми вже втратили контакт.

Я дуже люблю Одесу і тому, коли маю можливість, повертаюся сюди на кілька тижнів або місяців. Хочеться побачитися з рідними, друзями, знайомими і просто пройтися вулицями свого міста.

Чесно кажучи, я не лякаюся від цих ракетних обстрілів і шахедів. Я звик до різких звуків, адже люблю грати в ігри про війну, але мої рідні і близькі, навпаки, дуже нервуються. Вони лякаються сирен тривоги й щиро переживають за безпеку всіх нас.

Пригадую випадок, коли над містом пролетіли дві ракети: я здивувався, але не злякався, хоч цей момент був досить напруженим.

Закінчивши 9 класів, я вступив до коледжу за спеціальністю, яка мене завжди цікавила – ІТ. Зараз я навчаюся на другому курсі за напрямком «Кібербезпека» і радий цьому. Хоча трохи сумую за школою – «ОНВК №84», у якій я навчався раніше. Мені здається, що всі ми трохи сумуємо за шкільними роками, адже саме там отримували перші знання і досвід.

Ось така моя історія, не дуже довга, але старався передати в ній важливе. Дякую за вашу увагу до моїх спогадів і переживань.