Урбанович Анна, 10 клас, Одеський ліцей №100 Одеської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Лось Микола Дмитрович

«1000 днів війни. Мій шлях»

В нашій країні вже майже три роки триває війна, і багато українців виїхали за кордон. Більшість моїх родичів також наразі живуть поза межами рідної країни, але оскільки моя родина велика і розповідати про всіх дуже довго, я хочу зосередитися на своїй бабусі. Коли почалося повномасштабне вторгнення на нашу землю, моя тітка зі Швейцарії почала телефонувати всім родичам в Україні і просити їх виїхати, адже залишатися тут дуже небезпечно. Бабуся погодилася і поїхала до Швейцарії, де провела півтора року - це досить тривалий час. Незважаючи на те, що вона була з родичами, з якими часто їздила на відпочинок у ліс, гори і т.п., бабуся сумувала за рідними місцями.

Нарешті у неї з'явилася можливість повернутися, і зараз вона вже більше року живе в Україні, не маючи бажання їхати назад.

Таким чином, на прикладі своєї бабусі я хочу показати, що незалежно від того, чи триває в Україні війна, чи тут мирно, для нас важлива наша країна. І якщо з якихось причин ми будемо змушені покинути її на певний час, в наших думках і мріях завжди буде Україна! У мирний час моя велика родина любила збиратися разом, приїжджаючи з усіх куточків України, і весело проводити час. Це були одні з найкращих моментів, коли можна було насолоджуватися спілкуванням з рідними не через соціальні мережі чи телефонні розмови, а в живу – це зовсім інші відчуття.

Зараз, під час війни, коли нас в країні залишилося не так багато, важко зібратися разом, але ми не втрачаємо надії і віримо, що скоро переможемо і знову будемо зустрічатися з родичами у вільній Україні.

Поки триває війна, ми змушені спілкуватися онлайн, але наші «сусіди» не зможуть нас розлучити, адже ми – одна сім’я. Так само і українці, ми один народ, маємо об’єднатися і впевнено йти вперед до нашої мети – перемоги! І незважаючи на всі труднощі, я можу з упевненістю сказати, що перемога буде за нами!