Яна з сином виїхала з окупації влітку, коли зрозуміла, що росіяни всерйоз облаштувались у Дніпрорудному
Ми з Дніпрорудного. Я живу з сином.
24 лютого мені потрібно було йти на роботу, але начальник написав, що почалася війна і виходити не треба. Кругом були черги: на заправках, до банкоматів. Місто в нас маленьке, усі скуплялися.
Мама мого хлопця працювала в магазині, тому ми ще в перший день війни встигли зробити запаси борошна, цукру, м’яса, круп. Сім’я у нас велика, і ми накупили, хто що встиг. А потім ще й допомагали тим, хто думав, що війна ненадовго, і не підготувався.
Було страшно за дітей. Я тримала сина за руку, нікуди не відпускала. Над нами літали ракети, ми ховались в підвалах.
На якийсь час ми виїжджали до батьків у село, потім повернулись додому, у Дніпрорудне.
Час ішов, ми розуміли, що окупація затягується. Треба було вести дитину до школи. Я не хотіла, щоб син навчався в російській школі, тож ми розуміли, що маємо виїжджати. Дорога була складною: спека, маленькі діти, російські військові навколо. Люди стояли в черзі по три дні.
Зараз ми з сестрами у Німеччині. Діти вчаться онлайн в українській школі. Мій хлопець у Запоріжжі поки що. Щойно війна скінчиться, ми поїдемо додому. Там наша мама лишилась.