Мені 77 років. Я жила в Маріуполі. Війна застала зненацька, але у мене не було ні страху, ні паніки. Я сиділа у своїй дев’ятиповерхівці доти, доки сусід не витягнув мене і не показав, що його квартира згоріла. На сусідній вулиці також палали будинки. Я не хотіла виходити з дому, але сусід примусово завів мене у підвал. Я просиділа там місяць.
Одразу зникло світло й інтернет, потім не стало води й газу. У мене були свічки, ліхтарики, крупи. Напередодні війни я насушила сухарів. А от ліків не вистачало.
Коли я захворіла, люди знайшли мені таблетку, але запити її було нічим. Я попросила у дівчини ковток води, а вона відмовила мені, тому що я не бігала по воду. Але я на неї не ображаюся. Знайшлися інші люди, які поділилися водою.
Моя донька із зятем живуть у Лос-Анджелесі. Коли я сиділа в підвалі й чула вибухи, у мене перед очима виринали їхні обличчя. Мені ще подумалося, що зять зможе мене забрати. Коли обстріли стихли, мене поселили у чужу квартиру. Туди прийшов волонтер, сказав, що мене розшукує донька і дав мені телефон. Я поговорила з нею по відеозв’язку. Вона сказала, що по мене приїде автомобіль. Таким чином я виїхала через росію в Єреван, до брата свого зятя. Там вакцинувалася. Звідти мене забрали в Лос-Анджелес. Я відпочила там, а зараз живу в селищі Ворзель Київської області.
