Валентина і її рідня у Маріуполі тримались разом. Так було легше виживати. Вони вирішили виїжджати, коли зовсім ніде стало брати воду

Ми жили в Маріуполі у мікрорайоні Східний, у нас майже завжди було чути вибухи. Я погано спала, а під ранок заснула. Дзвонить подруга, плаче і каже, що внучка їй телефонувала з Харкова - Харків бомблять, війна. Я її полаяла, що мене розбудила. Яка війна? Обстріляли Харків? Так нас кожного дня обстрілюють.

Трохи пізніше, може, через годину,  і в нас стали стріляти. Один день ми перетерпіли якось, а на інший вже було лячно. Потім побачили, що в нас на будинку встановили гранатомет, ми злякались, що буде відповідь, і переселились до дітей. Діти на вулиці Олімпійській жили, трішки в глибині мікрорайону. Там ми прожили три дні, а воно- все сильніше і сильніше.

Ми переселились в центр міста до родичів, на проспект Металургів. Проживали разом із племінниками деякий час. Потім літали літаки і скидали бомби, влучили у двір і вилетіло вікно. У них були маленькі діти, і ми всі разом пішли на хлібзавод, який був поруч. Він був покинутий, брудний, але надійний, бо будувався ще за радянської влади, там все було монолітне і підвал теж був міцний. Двері там були, як ворота, з щілинами. Було дуже холодно, бо не було опалення. Там брудно, але не так страшно.

Влучив снаряд в будинок, де ми раніше жили. Був сильний вітер, горів увесь поверх. Їсти вже було нічого: пів картоплі вранці, пів картоплі - ввечері. Діткам давали їжу.

Діткам завжди якась увага потрібна була, я їм сиділа казки розповідала. Там було темно, перший час були свічки в когось. Там було багато людей, були з собачками, кішками, в корзинках їх тримали. Прямо на підлозі якісь дошки підкладали.

Головне, що закінчилась вода. Ми уже топили сніг і з батареї в будинках брали воду. Племінники бігали, шукали воду, але по них стріляли. Один дуже ногу пошкодив, ми наклали пов’язку. Потім вирішили: якщо води немає, то можна померти, і стали вибиратись. Було лячно, бо казали, що розстрілюють машини. Ми поїхали через порт. Нас було п’ять машин. Їхати під обстрілами було страшно. Дерева валялись, машини розбиті, якісь вантажівки.

Ми виїхали 17 березня. Хлопці націдили три літри пального, щоб виїхати за місто. Далі нашу машину взяли на буксир. Донька не вміла їхати на цьому буксирі, він порвався. Доїхали до Першотравневого району, а там було страшне: купа машин, затори. Там ми вперше побачили будку, де написано «Хліб». Нас було семеро дітей – наші й у племінників по двоє - ми всі разом тримались.

Ми підійшли і попросили продати хлібину, бо майже місяць хліба не бачили.  Чоловік сказав, що хліб не продає, але побачив, що у нас дітки, і дав нам батон. Ми такі були раді!

По шматочку всім розділили - і мені шматочок дали. Я шматочок свій не з’їла, віддала онуку, якому 13 років. Що йому той шматок хліба? Я сказала: «Гліб, ти знаєш, я на дієті, хліб не їм».

Так ми доїхали до Бердянська. Багато було блокпостів, страшно проїжджати. Багато машин на полі валялись розстріляні. У Бердянську дуже довго стояли на блокпосту, години чотири. Холодно, вітер. Не могли з Бердянська виїхати, там знайшли квартиру і розмістились на підлозі. Не могли заправитись, бо не було бензину, цілий тиждень чекали. Стояли війська російські, а ще була влада українська. Була «гуманітарка» – ми якісь речі взяли. Я тікала в чоловікових черевиках. Нам в якомусь дитячому садочку давали раз на день гарячу їжу. Чоловіки соромились, а ми ходили з дітьми, їли. Там були маленькі столики, давали нам гарячий суп, якусь кашку і компот.

Потім наші люди ходили мітингували, пісні українські співали. Це було дні три, а потім їх заарештували і забрали в тюрму.

Ми знайшли бензин, заправили машину і чекали коридор. Нас почали випускати в той день, коли було аж 53 автобуси і не знаю, скільки приватних машин: страшна була черга. Багато людей йшли пішки: бабусі, дідусі, вагітні жінки. В кого було місце, то людей підвозили. Це була страшна картина - як під час Великої Вітчизняної війни показували: полонені йдуть з баклажкою водички, з рюкзаком. Так і наші люди йшли - страшно було дивитись. Мені хотілось фотографувати, але в мене телефон кнопковий був. Ми були всі чорні, брудні від попелу, немиті цілий місяць.

Зараз ми дуже вдячні Фонду Ріната Ахметова, що він допомагає, особливо нам, маріупольцям. Нам дають продуктовий набір на сім’ю раз на місяць. Раніше давали гігієну, а зараз припинили, але обіцяють, що ще будуть видавати. Це дуже приємно і велика підтримка.

Дуже дорого квартири. Хочеться, щоб було нам якесь житло. Обіцяли, що це на три місяці, на рік, а воно все тягнеться. Чоловіку операцію зробили – коронарне шунтування. Я тут зламала руку і ногу. Нормально кияни до нас відносяться. Є такі, що допомагали в будинку, якщо знали, що ми переселенці.

В майбутньому бачу нашу країну вільною від окупантів, без корупції. Дуже образливо, що зараз, під час війни, в інтернеті читаєш: і ті крадуть, і ті крадуть, і на війні заробляють. Хотілось, щоб наша країна була заможна і багата - у нас все для цього є. Потрібно перемогти корупцію і ворога.