Максимович Юлія, 10 клас, Полошківський навчально-виховний комплекс: дошкільний навчальний заклад - загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кисіль Аліна Володимирівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Чи траплялось вам відчувати, ніби життя огорнула темрява, але раптом усього в одну мить зʼявляється надія, і світло стрімко проривається крізь цей морок? Коли тобі здається, ніби ти вже не існуєш на цьому світі і просто немає сенсу намагатися щось змінити. Тенета самотності, меланхолії повністю обвили тебе в свої міцні обійми і не видно, навіть краплинки світла. Та ось ти починаєш бачити, як пробивається промінчик надії, що здатен врятувати твою душу і кутики губ починають поступово підніматися вгору, утворюючи посмішку, яка давно вже не з’являлася на твоєму лиці.

А ось мені довелось відчути це на власному досвіді. Я завжди була досить жвавою та життєрадісною людиною, обожнювала голосно сміятися, говорити без упину, зустрічатись з друзями та наповнювати своє життя активним спілкуванням.

Я не пам’ятаю, щоб колись про щось хвилювалась - просто жила, жила зі своїми сподіваннями й мріями. Мені хотілося, аби такі відчування наповнювали мене вічно. Але напевно моєму безтурботному існуванню настав кінець. В один момент я почала розуміти, що життя втрачає фарби і стає для мене сірим та нудним. У моїй голові виникли тяжкі думки та страхи, яких у мене раніше не було. Агресія, злість, незрозумілі перепади настрою - стали моїм другим ім’ям. Я більше не могла контактувати з людьми - вони дратували мене, як тільки починали говорити. Тепер я замкнулася в собі й часто проявляла агресію, що для мене не припустимо.

Кожен день став для мене каторгою, адже я ніколи такою не була та й не хотіла бути, але мені дуже тяжко впоратися зі своїми емоціями.

Я зовсім не могла зрозуміти, що зі мною відбувається. Чому так раптово я стала такою іншою і чужою навіть самій собі? Чому раптом змінилось все? Не було навіть явних причин, але мій душевний стан погіршився дуже сильно. Я відчувала порожнечу, тривогу в будь-який момент і ніщо не могло пояснити це.

Тепер життя стало іншим, ніби воно втратило всі свої яскраві кольори. Теплі та світлі дні більше не дарували мені тієї радості, як це було колись - лише нагадувати про те, що я давно перестала відчувати їх спокій.

Я наче стала тінню в цьому прекрасному житті, хоча колись була його сяючою частиною. Сильний смуток та багато сліз стали значною частиною мене. Вони текли день за днем, ніби в моїх очах знаходився цілий океан. Мене поглинала найглибша темрява - думки, які обвивали мою свідомість, не залишаючи ані спокою, ані надії. Я просто сиділа.. нерухомо...годинами дивлячись у порожнечу. Мені стало важко навіть просто встати з ліжка.

Я не хотіла нічого, абсолютно нічого, життя втратило для мене сенс. Я існувала..але мене ніби і не було.

Я намагалась знову повернутись до себе - стати тією самою, веселою та наївною дівчинкою, яка раділа кожній дрібничці, і бачила, яке ж життя неймовірне. Намагалась боротися з темними думками, не звертати на них увагу, ніби їх і не існує. Жити звичним, минулим для мене життям. Та зрештою я зрозуміла, що повернення майже неможливе. Я змінилась. Я вже не та.. Ця думка найбільше мене засмучувала. 

Цей період був дуже важкий, він перетворив моє життя на суцільне, мовчазне пекло. Коли я просто зависла в темряві безнадії. Та зустріч з однією людиною змінила різко все. 

Я лежала в ліжку, знову поринаючи у вир своїх темних думок. На мені була піжама з дитячими малюнками, яку я не переодягала вже декілька днів, бо не могла знайти ніяк сил. Кімната жила в повній тиші та самоті. Мама тихо поставила мені їжу - мою улюблену страву, яка колись приносила мені ейфорію щастя. Але зараз ніщо в ній не приваблювало, ні один шматочок не побував в моєму роті. Раптом задзвенів телефон. Тепер самотню тишу перебила улюблена мамина музика 90-х. Я чула, як мама зняла слухавку. До цього я майже не звертала уваги на її розмови. Але раптом у вухах пролунав знайомий, монотонний голос. Це була мамина подруга дитинства - тітка Лариса. Вони рідко спілкуються, адже вона живе в іншій країні, проте іноді приїжджає до батьків зі своїм сином. Як тільки мама закінчила розмову, я почула, що вона кличе мене до себе.

Вставати взагалі не хотілось - кожен рух давався з важким зусиллям. Але її наполегливий та рішучий голос не дав мені вибору. Я повільно піднялась та поповзла до дверей її кімнати.

Я зайшла в простору вітальню, де мама сиділа на дивані й дивилась модний, глянцевий журнал з останнього показу мод у Франції. Підійшовши до дивану, я стала навпроти неї. Вона відірвала свій погляд від журналу, подивилася на мене і спокійним, ніжним голосом заговорила зі мною: тітка Лариса знову приїжджає до нашого селища і їй потрібна допомога з деякими речами, і мама хоче, щоб саме я допомогла їй. Я щиро не розуміла маму в цей момент. Як вона могла мене просити про це, коли кожен контакт з людиною був для мене випробуванням з зірочкою? Як вона так підло вела мене до самого серця цієї пітьми? Мама знала. Вона знала ,що я переживаю, бо бачила мене в найгірших моментах. Але попри це вона тихо сказала: “Це твій шанс. Знову спробувати повернутися у свій минулий стан. Просто заговори хоч з кимось”.

У маминих очах горіла остання надія, щоб її донька більше так не страждала. Відмовити було набагато важче, ніж погодитися. Тому я вирішила востаннє здійснити крок до свого душевного порятунку.

Залишившись одягненою в своїй дитячій піжамі, я, ледь йдучи, пішла до будинку маминої подруги. Коли я вийшла на вулицю, то відчула, як тепло м’яко торкнулося шкіри, ніби намагалося повернути мене назад до життя, обіймаючи так, що на деякий час спокій осів на моїй душі. Дійшовши до місця призначення, я нікого не побачила. І сама того не усвідомлюючи, відчула полегшення.

Сонце було палючим, здавалось ніби я ось-ось розтану, як морозиво на паличці. Я стояла й дивилася на свою тінь, таку темну та спотворену, мов відображення моєї душі зараз. В один момент поряд біля моєї тінні з’явилась інша. Я завмерла. Повільно повертаючись, я побачила його.. Переді мною стояв молодий, гарний хлопець. Його погляд був таким спокійним, але не зацікавленим в чомусь. Дивлячись на нього, я забула, як дихати. Він став такою несподіванкою для мого тяжкого періоду, мов промінь світла, який нарешті пробився в тьму.

Як виявилось згодом, це був син тітки Лариси. Я не знала його, бо він ніколи сюди не приїздив через своє навчання. Але в цій незнайомості було щось таке притягальне. 

Я допомогла з усім, чим могла. Ми возились з  речами аж до самого вечора. Протягом усього часу між нами ні разу не зав’язалась розмова, але були його постійні погляди на мені. Він дивився на мене, ніби намагався щось в мені розгледіти або знайти. Та й сама я не могла не дивитися на нього. Щось у ньому зупиняло мій внутрішній хаос хоча б на мить. Повернувшись додому, я раптом усвідомила, що мої тривожні думки зникли. Вперше за довгий час у голові була тиша. Бо всі думки були зайняті ним. Тим спокійним хлопцем, який, сам того не знаючи, заполонив мій розум своєю присутністю, витіснивши темряву.

Ми почали бачитися кожен день. Спочатку наші розмови були стриманими та поступово почали ставати все глибшими та теплішими. Ми відкрили один одного. І з кожним днем я почала розуміти, що знову оживаю.

У мені почало повертатися те, що я вважала втраченим. Його присутність в моєму житті заповнила ту порожнечу. Я ніби знову почала дихати, жити, відчувати. Розуміння, що я його кохаю зігрівало мені душу. Це почуття проникало в саму глубину душі зігріваючи там, де ще нещодавно панував холод та порожнеча. Саме він, без гучних слів, просто знаходячись поряд, повернув мене до минулого життя. Завдяки йому я знову та сама життєрадісна, наївна дівчинка, що просто живе та насолоджується цим життям. Він зцілив мене, повернув мене ту, якою я була та показав, якою я ще можу бути.