Марина Максимович, 10 клас, Полошківський навчально-виховний комплекс: дошкільний навчальний заклад - загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кисіль Аліна Володимирівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Знаєте, у житті кожної людини настає період, коли ти розумієш, що це точка неповернення, ти втрачаєш сенс того, що колись робило тебе щасливим. Це ті моменти, у які починаєш переосмислювати всі свої вчинки, аналізувати ситуації та робити висновки, які приносять неприємне та болюче розуміння для тебе та твого серця. Вони болять, але водночас зцілюють, вони руйнуть старе, щоб дати місце новому. Саме такі події змінюють нас зсередини, та дають зрозуміти, наскільки ти сам того не здогадуючись можеш бути сильною особистістю.

Роблячи такий вступ, я хотіла ближче підвести вас до моєї події, яка змінила не те , що все у моєму житті, але стала переломним моментом мого ставлення до відносин у підлітковому віці.

Не так давно моєю переломною подією стало розставання з людиною, ініціатором якого стала саме я. Це були мої перші відносини, перша закоханість, та перший причинений біль. Саме в той період я зрозуміла, що іноді ми наважуємося сказати те, що довго носимо в собі, навіть через страх та біль. Мені здавалося, що я роблю правильний вибір на користь самої себе в першу чергу, бо я бачила, що ці стосунки не приносили радості ні мені, ні йому. Розумієте, сама думка про припинення стосунків з людиною не приходить в один момент, раз і ти загорівся цим, ні, вона може довго крутитися у тебе в голові. Це можуть бути тижні, місяці та навіть роки.

В моєму випадку цю думку я носила з собою два місяці, які були для мене неприємним періодом у житті, та саме цей час дав мені змогу зрозуміти, що ця людина не повинна бути зі мною у моєму майбутньому.

Я багато разів прокручувала в голові процес розставання, як почну розмову, що скажу, як він відреагує. Уявляла десятки варіантів розвитку подій. Але, як кажуть, очікування найкоротший шлях до розчарування. Я знала точно, що він погодиться, та в глибині душі чекала, що він почне відмовляти, скаже, що все можна виришіти і що ми можемо це пройти разом. І знаєте, саме в той момент я остаточно зрозуміла, якщо людина не бореться за тебе, то вона ніколи не любила тебе сильно, або ці почуття почали зникати, і так я виявилася права, він став для мене чужою людиною. Було неприємно усвідомлювати, що наші дороги давно вже почали розходитися просто мовчки.

Для мене боляче згадувати, як в той день, коли я зробила такий важкий крок, він був таким близьким, і так міцно мене обіймав, як наче боявся втратити, та зараз розумію, що це були обійми прощання та полегшення.

Після прийнятого рішення та зроблених висновків я думала, що відчула миттєву легкість, та натомість це була порожнеча. Та це нормальна реакція на на те, що з твого життя пішла людина, яка була для тебе чимось важливим. Розумієте, навіть якщо рішення було правильним, це не означає, що воно не залишить сліду. Інколи ми прощаємося не лише з людиною, а частиною себе. Я дозволяла собі нарешті виплеснути всі почуття назовні, та відчути все, і саме в цій чесності з собою я знайшла силу.

Далі, після тієї розмови я була дуже розчавлена, і цей мій стан побачили мої друзі та сестра. Я не розповіла їм, що сталося, тому що не мала бажання, я не хотіла нікого навіть бачити, а тим більше розказувати щось.

Прийшовши додому, мама стала розпитувати, що сталося, я просто сказала, що на одну людину у моєму житті стало менше, вона дала мені велику підтримку саме не словами, а просто підійшла та обняла, тоді я хотіла тільки цього, щоб хтось просто був поруч, без зайвих слів, без порад чи аналізу ситуації. Поряд з нею я просто дала волю емоціям, навкруги була тиша, яку раз у раз заповнювали мої схлипування.

На наступний день я сильно відчувала, як мені не вистачає цієї людини, я була спустошена та дуже сильно сумувала за ним, не до кінця розуміла, що мені робити.

Просто я не могла точно вирішити, розійтися чи спробувати зрозуміти один одного, спочатку ми домовилися на паузу, та я розуміла, що пауза в стосунках рівноцінно розставанню, та таки погодилася. Але після цього у голові крутилися тисячі думок і серед них чітко - я втомилася. Це рішення далося  так швидко, але так боляче, бо я до останього чіплялася за думку, а якщо завтра все буде по іншому, та я також розуміла, що не можна жити вічними сподіваннями, потрібно вміти прийняти та відпустити. Та водночас з усіми ціми думками приходило розуміння, що любов це не про вічну боротьбу, докази, переживання і ігнорування, та не про вічний біль, до якого ти починаєш звикати.

І саме тоді почало приходити усвідомлення, що любов це перш за все спокій, підтримка, коли ви чуєте один одного та можете порозумітися. Коли тебе бачать та чують, а не змушують доводити свою цінність.

Любов не має бути схожою на поле бою, ми повинні відпускати тих, хто не готовий любити нас, потрібно перестати вести важкі розмови з людьми, які не хочуть змінюватися поряд та заради нас. Може, ми і не були створені одне для одного, а може, просто зустрілися не в той час, не в той момент, щоб бути разом. Будуючи стосунки, ми повинні розуміти, що це не так просто, тому що в першу чергу люди в наше життя приходять для якогось конкретного уроку та прийняття якихось висновків, так  само і ми є їх вчителями у якомусь питанні.

Минали дні за днем, і я поступово вчилася жити без присутності цієї людини в своєму серці.

Спершу звісно було важко, тому що в памяті згадувався лише початок - наші перші розмови, щирий інтерес одне до одного, спільні спогади та безтурботні моменти, наповнені сміхом і теплом. Але з часом теплі спогади почали відходити на другий план, поступаючись місцем реальності. Я згадувала не лише хороше, а й те, що змушувало мене сумніватися, мовчати, терпіти і чекати. І тоді я почала краще розуміти саму себе, свої почуття, свою справжню потребу бути не просто вибором людини, а саме тією самою, заради якої ця людина старалася. Що більше я заглиблювалася в себе, то чіткіше відчувала, це розставання було правильним рішенням.

Мені потрібно було втратити цю людину, щоб знайти свою внутрішню свободу. І хоча часом все ще накривала хвиля ностальгії, то я вже не тонула в ній, я навчилася стримувати свої емоції. Та я завжди просто дякувала цій людині за досвід.

Та я згадую також саме головне, що було для мене порятунком у найважчі моменти, це підтримка близьких для мене людей. Мама…в її обіймах я відчувала себе у безпеці та спокої, мені не потрібно було бути сильною та стримуватися. Вона давала мені поради, від яких ставало легше і від яких приходило розуміння, що цей кінець це тільки початок. Сестра не сказала після розриву ніяких слів, та її присутність поряд, обійми, давали мені відчути велику любов і підтримку. А подруга…була тією людиною, після розмови з якою я забувала про всі свої проблеми та переживання, з нею я відчувала себе живою.

Вони стали моєю опорою, коли земля хиталася під ногами, коли моє серце розривалося на частини через одну людину, саме вони його збирали по частинкам.

У стосунках завжди наступають кризиси, які потрібно перерости та подолати. Та в моєму випадку мені простіше було все закінчити та піти, тобто просто втікти від того, що приносило мені біль. Але після прийнятого рішення я напевно ні разу не жалкувала, що так вчинила, а навпаки це принесло в моє життся новий ковток повітря, спокій та гармонію.

Це есе про шлях підліткових відносин, у яких я знайшла себе, навчилася розуміти та аналізувати свої думки і бажання. Розставання, яким би болісним воно не було, часто відкриває двері до глибшого розуміння себе і світу навколо. Також зрозуміла, наскільки підтримка людей мені важлива, і саме вони стають світлом у найтемніші моменти.