Шведюк Богдан, група 24КП, Державний навчальний заклад "Бердичівське вище професійне училище"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Блізніченко Юлія Олександрівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Мені тринадцятий минало, коли почалося повномасштабне вторгнення ворога на територію нашої держави. Тоді я навіть не міг уявити, що мені доведеться покинути рідне місто і мало не щодня долати квест на виживання в Україні. З першими звуками тривоги почалася незрозуміла метушня. На деякий час все стихло і ми з сестрою навіть пішли до школи, думаючи, що це просто страшна мить, яка нарешті закінчилась. Вчителька відправила нас додому і сказала чекати повідомлень. Однак повідомлення вже лунали з усіх телеканалів і швидко розвіювали всі наші наївні сподівання.  

Нашу Авдіївку розривали ляскоти зброї, тож виїжджати було життєвонеобхідно. Ми збирали похапцем речі, але й досі не вірили у війну. Авдіївка віддалялася, але була ще не так далеко, як зараз.

Подорож з пункту А почалася. Нас зустрічав Покровськ. Містечко невелике, гарне, більш безпечне, але чуже. Надія на повернення додому згасала з кожним днем. Зараз розумію, що тоді це було ще вогнище. Саме в Покровську я вперше за ці напружені дні війни заплакав. Разом зі мною плакало дощем небо, стікаючи несолоними краплями на автобусному склі.

Довелося розлучатися з мамою, якій важко давався переїзд, оскільки мав народитися братик, а дорога – це зайвий ризик.

Нас супроводжувала поліція, але ми все одно не почувалися в безпеці. Вже перша подорож підірвала здоров’я бабусі, тому мої переживання тільки зростали. Кажуть, що Дніпро – дуже гарне місто, але в той час краса навколо наче щезла. Натовпи переляканих людей закривали всі пам’ятки архітектури, будинки мелькали перед очима з шаленою швидкістю – все перетворилося на сіру масу, з якої важко було вирізнити хоч щось особливе.

Евакуація потягом проходила значно комфортніше. Вперше побував у західній частині України. Завжди хотів поїхати сюди на екскурсію – от і здійснилось бажання. На жаль, залишився я без задоволення і захоплення, навіть фото не робив на згадку.

До кордону залишалося зовсім небагато. Наші думки хотіли просто виспатися, бо мозок від втоми просто відмовлявся працювати. Але плани знову розвернулися і повели у Львів, де об’єдналася наша родина. На вокзалі нас зустріла мама, яка все ж таки наважилася виїхати. Саме тут ми відчули мить щастя і зрозуміли, що тільки разом можемо здолати всі труднощі. Більше ми не розлучалися і подорожувати стало трішки легше, навіть бували кумедні моменти, які змушували нас сміятися.

Наметове містечко Радомишля для переселенців нашому сімейству не дуже підходило, адже звикли жити в інших умовах, тим паче з маленькими дітьми там було дуже важко, тому, перепочивши, ми вирушили далі.

Тепер мені 16. Поки маршрут зупинився в Бердичеві. Трирічна мандрівка на паузі. Продовжуємо жити далі з надією, що одного разу повернемося з пункту Б в пункт А, і задача, ускладнена війною, вирішиться, як на уроці математики. Не знаю, скільки ще доведеться зробити дій, скільки разів я святкуватиму день народження в чужих стінах, але все колись закінчується. Ця війна, як страшний сон, теж має свій фініш, до якого ми обов’язково дістанемось хай і невідомими маршрутами, які колись залишаться тільки в спогадах.