Карпік Оксана, вчитель, Державний професійно-технічний навчальний заклад "Хмільницький аграрний центр професійно-технічної освіти"

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

«Таке буває тільки в кіно», – думала я. Ні, не в кіно... Тривожна невідомість уже кілька днів гнітила всю мою родину: Славко вже три дні не виходив на зв'язок. Виснажені душевним болем батьки, дружина й діти не знаходили собі місця, втрачали останню надію.

І раптом несподіване: Живий! Його привезли в госпіталь: порвані нутрощі, ноги, які не слухаються…

Свідомість то приходила, то зникала… Мама й дружина в розпачі, але завжди поруч. І так місяць, два, три…

– Я не хочу жити! Краще мене вбили б! – з болем виривалося з кволого тіла, стрясаючи стіни лікарняної палати. Та молодість і золоті руки лікарів поступово відновлювали тіло, але бажання жити не було: ноги не діяли – розпач каліцтва.

– Кому я такий потрібний?! Не хочу бути нікому тягарем!

Я не впізнавала завжди веселого, з витонченим почуттям гумору свого дядечка Славка. У ті хвилини моя душа кричала криком і народжувалися рядки:

Повертайтесь живими додому,

Повертайтесь живими, солдати,

Повертайтесь до рідного краю,

Повертайтесь до рідної хати.

На порозі зустріне вас мати

І обніме, змахнувши сльозину.

Через сльози промовить: «Вернувся,

мій синочку, ти знову у родину».

Та згадалось мені ще й Шевченкове:

«Добро, у кого є господа,

А в тій господі є сестра

Чи мати добрая…»

А в мого дядька були ще й друзі, надійні, справжні. Василь, Максим, Сашко не залишали друга на самоті. Щирі розмови, приперчені жарти, непідробне співчуття та розуміння по крихті вселяли у зболену душу Славка бажання жити за будь-яких обставин.

Весна впевнено вступила у свої права, засвідчивши перемогу Світла над Темрявою… Славко вже вдома. Позаду – численні реабілітації, постійні заняття спортом, а в серці – непохитна віра і надія на повноцінне життя. Він не один. На його подвір’ї мене зустрічає Славкова мама. Вдивляючись у її обличчя, осяяне привітною усмішкою, розумію і продовжую карбувати рядки про те, що:

Довго будуть тривога і радість

Сперечатись у рідних очах.

Лише щирая гордість за сина

Прожене той непроханий страх.

Гамірно. Біля альтанки бавляться діти. Присівши біля інвалідного візочка тата, старший син, сповнений гордістю і любов’ю, слухає розповіді про фронтові будні, надійне плече друга, підтримку в, здавалося б, безвихідній ситуації.

Я знову впізнаю свого дядька Славка. Щирий, добрий, усміхнений, сповнений жаги до життя і бажання творити добро.

«Раз добром нагріте серце –

Вік не охолоне.»

Т. Шевченко

Та хвилює мене й інше: скільки їх, таких Славків, сьогодні ще потребують співчуття, підтримки й допомоги?! І я завершую свою історії і свій вірш:

Ти, солдате, – наш шанс на життя,

Ми за тебе молитви читаєм.

Ти – наш впевнений крок в майбуття.

«Повертайся живим!» – ми благаєм.