Посохова Катерина, 8 клас, Комунальний заклад "Лиманський ліцей" Слобожанської селищної ради Чугуївського району Харківської області

Вчитель та мама героїні, що надихнула на написання есе - Посохова Аліна Олегівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Ця війна змінила багатьох людей... Але серед мого оточення вона найбільше змінила мою бабусю...

Її професія - благородна, хоча про неї майже не пишуть у ЗМІ, не знімають фільмів, не згадують у промовах, адже ця робота завжди залишається «за кадром». Це професія санітарки.

Війна застала мою бабусю на роботі. Близько п’ятої ранку 24 лютого 2022 року, коли російська армія почала обстрілювати Харків, не всі жителі та гості міста-мільйонника відразу зрозуміли, що відбувається. Новини мовчали. Лише коли прийшла нова зміна, стало відомо, що почалось повномасштабне вторгнення. Працівники відправляли тривожні повідомлення, дзвінки не вщухали, а за вікном лунали вибухи, які вже неможливо було сплутати ні з чим іншим.

«Я чомусь відразу зрозуміла, що це вибухи. Пам’ятаю, які звуки були, коли зривалися боєприпаси на складі в Балаклії (2017 р., 2019 р.). Всередині щось підказувало – велика біда», – говорила бабуся, коли повернулася додому.

«Мені пощастило – встигла на перший ранковий рейс, наступні вже скасували. На дорогах страшні затори. Скрізь паніка. Ледь доїхали». Ми живемо в невеликому селі на Харківщині за 60 км від обласного центру. Зазвичай дорога до роботи або додому в неї займала приблизно півтори години, проте 24 лютого цей час збільшився вдвічі.

Через два дні підірвали міст, який був основним сполученням з цивілізацією. Згодом стало зрозуміло, чому: на околицях Балаклії вже були російські війська. У зв’язку з цими подіями, моя бабуся не змогла поїхати на свою наступну робочу зміну.

Вдома вона допомагала моїй мамі, яка 28 лютого подарувала мені братика, моєму татові, який став до лав місцевої самооборони, – готувала для них їжу, плела маскувальні сітки, допомагала мені.

Коли я плакала від усього, що відбувалося навколо, вона мене втішала й знаходила такі слова, які допомагали побороти страх і відчай, які охоплювали моє єство. Для нашої великої та дружної родини моя бабуся - та сама Берегиня, яка своїми крилами оберігає нас і захищає.

Леся Українка колись писала: «Щоб не плакать, я сміялась...» А моя бабуся, щоб не плакати, – вишивала.

О, вона в нас справжня майстриня! Скільки рушників, сорочок, суконь та інших дивовижних речей вона створила! І не лише для своєї родини, а й для багатьох інших гарних людей. Бабуся брала участь у численних мистецьких заходах і конкурсах, і кожного разу її роботи викликали захоплення. Якби ви тільки побачили її вишивку, ви б усе зрозуміли без слів. Її руки не просто лагідні. Вони золоті! Бо здатні творити справжню красу.

З початку війни бабуся почала вишивати рушник, який відповідав її внутрішньому станові. Темні кольори на ньому самі дали йому назву – «Рушник війни».

Чорні та сірі нитки, наче сліди диму й попелу, перепліталися з кривавими відтінками червоного - мов згадки про втрати, біль і неспокій. Та попри все, між ними вона вплітала й ниточки надії – сині й жовті, як нагадування про віру в Перемогу. Цей рушник став не просто витвором мистецтва, а символом її душі, її молитвою за рідну землю. Згодом відкрилася правда про жахи в Бучі, Ірпені, Гостомелі... І моя бабуся на цьому рушнику повишивала маленькі сіро-блакитні хрестики, які символізують душі закатованих та по-звірячому вбитих невинних людей. До речі, ви теж можете подивитися на цей рушник. У листопаді 2023 року до бабусі приїжджала знімальна група місцевого телеканалу, щоб поспілкуватися з нею про її захоплення (https://youtu.be/YZ0L6PB3dXo?si=YmlAv_Orul3b_ULl).

Після першого місяця війни люди почали адаптуватися до нових умов існування. Бо життям це назвати складно. Вибухи лунали щодня.

За 30 км від нас уже були окуповані території. У магазини почали підвозити продукти, а люди знайшли вихід із патової ситуації з логістикою: проклали маршрут до цивілізації - нашого колишнього районного центра, міста Зміїв. І як тільки з’явилась можливість, моя бабуся поїхала на роботу. Але її шлях до Харкова став зовсім не таким, як до війни.

Раніше – це був звичайний рейсовий автобус, а тепер - справжній маршрут виживання.

Спочатку потрібно було на «попутці» (бо жоден громадський транспорт тоді не ходив) доїхати до селища З., потім лісовими манівцями дістатися до переправи через річку. У певні дні й години там чекали волонтери – чоловіки з невеликими човниками, які безкорисливо перевозили людей на інший берег. Дай їм Бог здоров’я за це. Та коли волонтерів не було, а їхати треба, люди йшли на аварійний пішохідний місток. Кожен перехід був небезпечним. Пощастити могло хіба тому, хто вмів плавати. Після переправи потрібно було дійти до зупинки, на маршрутці доїхати до автовокзалу, а вже там сісти на автобус до Харкова.

Цей квест був не для кожного. Але наші люди – залізобетон. І моя бабуся – одна з них.

З початком війни у шпиталь, де працювала моя бабуся, почали привозити поранених військових. У кожного з них – своя історія, своя травма, свій біль. І все це вона пропускала крізь себе, залишаючи шматочки серця біля кожного ліжка.

Графік її роботи змінився. Вона залишалася у шпиталі на дві доби поспіль, щоби потім мати змогу хоча б чотири дні побути вдома. Бо сам шлях на роботу став справжнім випробуванням.

І всі ці дві доби вона була поруч із тими, кому ми всі завдячуємо своїм сьогоднішнім ранком.

Так, вона не носить білого халата лікаря, не ставить діагнози, не робить складних процедур, але її робота – найтяжча. Вона та, хто перша заходить у палату, коли іншим страшно; вона та, хто не відвертає погляду, коли іншим гидко.

Її руки миють, виносять судна, прибирають за хворими. Її очі бачать страждання, а її серце не має права стомитися. Вона піднімає важке тіло, коли воно саме не може підвестися, годує тих, кому важко тримати ложку, обтирає, перевертає, накриває, підтримує.

У неї немає перерви на відпочинок, бо завжди десь хтось потребує допомоги.

Після чергової важкої зміни, я спитала в бабусі, чому вона не звільниться, адже її робота важка як фізично, так і морально. Вона відповіла: «Як же я залишу своїх хлопців?» І тоді я, мабуть, уперше її приревнувала. Не до рідного чи двоюрідного брата, а до незнайомих мені людей, яким вона віддає стільки тепла, турботи й любові.

Моя бабуся живе історіями своїх пацієнтів: підтримує словом, усмішкою, смаколиком чи власноруч вишитою футболкою. Вона пам’ятає кожного, з багатьма фотографується, аби зберегти згадку не тільки в душі, а й на світлині.

Одного разу бабуся супроводжувала на обстеження дуже інтелігентного пораненого чоловіка. Він представився вчителем. Вона раділа, що військовий іде на одужання. Але через деякий час побачила його фото в новинах – він загинув на полі бою і, як виявилось, був доволі відомою та шанованою особою.

Тоді вона довго мовчала, бо кожна така втрата – це рана.

Якось моя бабуся стояла на зупинці, біля неї зупинилося авто, за кермом якого був військовий. Коли вона сіла, чоловік сказав: «А я Вас знаю. Ви доглядали за мною в шпиталі». Він довіз її прямісінько до роботи, та не взяв ані копійки за поїздку. Це – людська вдячність, яку не купити.

А ще в одного військового на стіні в палаті висів темний від попелу й бруду прапор України з багатьма різними підписами побратимів, які загинули на війні. Коли цей чоловік виписувався, він на пам’ять подарував цей прапор моїй бабусі, і тепер, з дозволу військового, він займає почесне місце в нашому шкільному музеї.

Пішов четвертий рік війни… Моїй бабусі всього 52 роки… Але з приходом війни її волосся ще більше посріблила сивина, на обличчі з’явилися нові зморшки, а в душі оселився біль за кожного пораненого, за кожне втрачене життя, за кожну історію свого пацієнта. На всі суспільні чи політичні події вона реагує не так, як ми.

Бо те, що ми бачимо в новинах на картинках, вона бачить наживо; те, що ми сприймаємо по один бік, вона бачить з іншого – жорсткішого, реального.

Вона продовжує щодня бути поруч із тими, кому найважче, віддає тепло, якого іноді не вистачає навіть собі. Її вчинки – це не просто праця, це глибока, справжня допомога, яку відчувають серцем. Саме ця щоденна жертовність стала для мене переломним моментом. Я по-іншому поглянула на цінність людяності, взаємопідтримки та єдності українців. Тепер я точно знаю: навіть у найтемніші часи ми залишаємося народом світла, бо поруч із нами є такі, як моя бабуся. І саме завдяки їй я зрозуміла: допомога – це не просто дія, це стан душі, що об’єднує нас у найважчі моменти й дарує віру у світле майбутнє – наше особисте й майбутнє всієї країни.