«Я не хочу залишати землю моїх предків»

Світлана Харсеєва:

У 2015 році тут було нереально жити, нереально. Щодня і по кілька разів на день артобстріли. Не знаєш, куди бігти, у який бік, щоб тебе не накрило.

Скільки молоді було – вся роз’їхалася, старі теж. Ті, що дуже старенькі, і в них вдома порозбивало все, усі на селищах, просто квартири знімають. Ніхто їм не збирається нічого відновлювати.

На 50 % спорожніла вулиця. Повиїжджали. Хтось не витримав це психологічно. Ось у мене дядько був здоровий прекрасно, але він помер, ні з того ні з сього – рак. Тут і молодь теж не витримує. Тут дуже важко психологічно знаходитися.

Ну а ми... просто нам діватися нікуди. Не хочу я ці місця залишати. Це земля моїх предків. Тут чотири покоління, я - четверте покоління, і я не хочу залишати цю землю.

У мене син і дочка жили тут. Вони виїхали в 15-му році, коли тут було нереально, жахливо. У сина сім’я – дружина, діти. Вони зібралися і виїхали в Запоріжжя, їх покликали друзі. Дочка ще до війни жила в Дніпропетровську.

У Запоріжжі в сина народилася ще одна донька Софія. Їй півтора рочки. Мені так прикро, прикро, що я з онукою не можу допомогти. У неї зараз зубки лізуть, їм складно там. Якби не війна, вони були б тут, я поруч, я б могла допомогти.

Я живу фактично на передовій із чоловіком і братом чоловіка. Чоловік був у Чорнобилі і Афганістані. І у нього проблеми з ногами і з нирками.

Чоловік:

Здоров’я в мене було ой-ой-ой [міцне]. Але після Чорнобиля, після Афганістану здоров’ячко, звісно, уже в такому віці мене підкосило. У мене остеохондроз, нирки і ніжки. Ліва нога в мене, одна ступня, де пальці, практично не працює.

Страшно за людей. Щоб вони, дай Бог, їм терпіння, здоров’я, щастя... Щоб швидше все це закінчилося, щоб вони цього не бачили.

Артобстріли. Уявляєте, що біжить вогонь, снаряди розриваються далі, потім ближче до тебе, і в тебе таке відчуття, думаєш: зараз ні за що ні про що цей снаряд біля тебе розривається. І ти думаєш вже, або тебе на шматочки рознесе, чи ногу відірве. А потім далі триває думка – кому ти потім будеш потрібен? І остаточне питання: за що? Дуже багато було таких випадків, коли зовсім поруч розривалися тут снаряди. Але Бог милував.

При стрільбі відбувається загоряння сухої трави. Трава по коліно, вона абсолютно суха, і такі площі вимірюються в гектарах. Вітерець такий 15-20 метрів за секунду, і це вже перетворюється в двометрове вогнище, яке з величезною швидкістю рухається в бік населеного пункту, тобто в бік саме наших будинків. Зліва-справа нашої будови люди не проживають, тому доводиться гасити ці пожежі своїми руками.

Дружина Світлана:

Найважче, коли бомблять. І я весь час думала: за що нам це все? Чим же ми перед Богом завинили, що таке відчуваємо на собі, на своїй шкурі ці бомбардування?

Артобстріли – це жахливо. Втомилися від цих обстрілів. І звикли. Ми вже просто знаємо, коли нам і як реагувати, коли ховатися. Іноді ось так ходиш по двору і нічого не боїшся.

Виходячи на город, я завжди молюся, читаю «Отче, наш». Бабуся Марія Петрівна навчила мене. Каже, ти Ангела-хранителя проси, коли виходиш. Я відчуваю, що він за мною дивиться. Моя сусідка, не пам’ятаю, напевно, у 2017-му, була поранена в городі. І звичайно, страшно.

Жодної впевненості, живемо, як на пороховій бочці. Стабільності немає, впевненості немає. Живемо якось. Якось все нормально буде? Прожили, і слава Богу.