Я мешкаю у Мирнограді з трьома діточками, чоловіком і батьками. Наша родина нікуди не виїжджала. Була, звісно, паніка, коли було гучно. Особливо боялись діти. Але покидати свою домівку ми не збирались.
Найбільші труднощі, з якими я стикнулась, були переважно матеріальні. Чоловік втратив роботу. Неможливо було купити ліки, засоби гігієни. Зарплати невеликі і їх довго не видавали. Добре, що була гуманітарна допомога від різних організацій.
Те, що по-справжньому шокує, це загибель багатьох знайомих на війні. Страшно за наших діточок. Вони часто в страху, в паніці. Без нормального навчання. За себе вже я не боюсь. Тяжко морально. Дуже тяжко. Все одно хвилюєшся, коли чуєш ці вибухи. Страшно.
Приємні моменти - це те, що зі мною мої діти. Всі ми живі-здорові і родичі наші усі живі. Це найголовніше на даний момент.
Спочатку з Мирнограда виїхало багато людей, але зараз більшість повертається. Вдома завжди краще.
Усе має закінчитись мирним шляхом. Скільки можна, щоб гинули люди, діти? Це занадто жорстоко.
Я хочу бачити своїх дітей щасливими. Щоб вони нічого не боялись. Щоб родичі мої були щасливі. І щоб усі люди були щасливі. Щоб був мир. Щоб люди нічого не боялись. І в усіх усе було, що вони хочуть. Вода, світло, комунікації, до яких ми звикли.
Шкода дуже людей наших, які нічого не бачать. І себе. І дітей наших. Я не хочу, щоб у моїх дітей було таке дитинство.
