17 березня о 20 годині 40 хвилин у наш будинок прилетіла авіабомба. У цей час там перебували дві наші доньки і двоє онуків. Ми з чоловіком живемо по сусідству. Після того як упала бомба, я зрозуміла, що у моєї доньки більше немає дому. 

Слава Богу, всі залишились цілі! Двері засипало, але залишився отвір, через який старша донька з онучкою змогли вибратись. Молодша донька з дитиною-інвалідом перебували в іншій кімнаті. Вони були засипані до грудей. Будинок збудований у п'ятдесятому році нашим дідом. Він ще й картини дуже гарні малював. І ця картина, півтора на два, накрила онука. У нас пічне опалення, і в момент вибуху ця картина полетіла, ще й сажа, груба. Люди допомогли їх відкопати. Залишилась тільки вирва. 

Ми з чоловіком живемо поряд. У нас будинок був дуже пошкоджений. Побило все: вікна, шифер, повиривало двері. 

Доньки з онуками поїхали в лікарню, а після того виїхали до Херсона. Звідти їм пощастило вибратись до Баштанки, потім у Кривий Ріг, далі - до Львова. А вже потім у Хмельницьку область. Зараз вони там живуть. А ми з чоловіком залишились вдома у Снігурівці. Я маю інвалідність, чоловіку 63 роки. Потім росіяни всі ходи перекрили і вибратись було неможливо. 

Коли почалась війна, мені зателефонували сестра і брати із сусідніх сіл і сказали: "Сестро, до вас у Снігурівку йдуть орки". Ми сиділи по підвалах. Поки ще не було авіанальотів. Перший стався 14 березня 2022 року. Прилетіло там, де був військомат. Люди залишились без житла. А другий раз літак скинув одну бомбу на вулицю Дорошенка, постраждала сім'я Чуприни, а другу - нам. Звичайно, були сирени і церкви у дзвони били. Але ми живемо у приватному секторі і якраз зайшли в будинок, тому нічого не чули. Так вийшло, що в момент прильоту ми з чоловіком пішли у свою хату, а діти у своїй залишились. І порозходились по кімнатах.

Орки зайшли, їздили по вулиці. Щасливі, усміхалися. Віталися з нами:  "Здравствуйте!" Ми головами кивали, а що нам залишалося робити? У нас не було ні світла, ні зв'язку, ні води. Нічого. Вони вибивали нам зв'язок. Потім уже аж в серпні ми знайшли місце, де він ловив. Бігали до жіночки, вилазили на сарай, а звідти - на горище, щоб хоч почути, що діти живі-здорові. І щоб вони почули, що у нас усе добре. 

Ми їздили по воду за півтора кілометри, до лікарні. Брали пляшки шестилітрові. Росіяни давали на лікарню паливо. Вони вмикали генератор і ми могли набрати воду, щоб привезти додому. Криниці у нас вичерпувались до того, що там була вода як бруд, змішаний з водою. 

Я перші місяці була як в тумані. Ходила по тому згарищу, яке залишилось на місці нашого будинку.

Знаходила онуччині ляльки, підручники і зошити за п’ятий клас. Той диван, на якому ми з онуками гралися у день прильоту, був розірваний навпіл. Одна його половина залетіла нам на літню кухню, де пробила шифер, і так і стирчала у нас з даху.

Для мене це було дуже болісно, тому що ми з чоловіком купили цю хату. Викупили цю частину, щоб донька могла жити там з онучкою. Я занесла онуку у цей дім. А тепер дивлюсь у вікно на дитячу кімнату, а в ній тільки двері стирчать до неба. Немає нічого. 

Ми ніде не виходили. Я весь час плакала, а чоловік мовчки усе це переносив. Він знає, що таке війна - був в Афганістані. Тому 10 червня у нього стався інфаркт. Потрапив у реанімацію, а потім машиною ми його везли у Херсон, тому що виїзду у Миколаїв не було.

Я не знаю, скільки ми проїхали постів, поки добрались до Херсона. Вони бачили, що чоловік лежачий, і на руці у нього був "метелик" для крапельниць. Вони запитували: "Что с мужчиной?". Ми відповідали, що інфаркт. Документів вони не перевіряли. Говорили: "Езжайте". 

Привезли його у Херсон у лікарню у інфарктне відділення. Він був чотири дні у реанімації. Чоловіку потрібна була операція. Завдяки тому, що діти попросили в інтернеті про допомогу, люди допомогли нам. У серпні йому зробили операцію і поставили три стенти у серце. А четвертий потрібно ставити на лютий. Думаю, скоро поїдемо до лікарів до Миколаєва. 

Ми були 9 місяців в окупації з цими орками. Нас звільнили і ми побачили наших хлопців у Снігурівці. Яка це була велика радість!

Я хочу, щоб війна закінчилась завтра. Дуже сподіваємось, що наші хлопці, наші захисники попруть їх туди, на Росію. Може це буде березень або квітень. 

Мрію, щоб було мирне небо над головою. Щоб мої діти, моя онучечка забули, що таке війна. Щоб ми не здригалися від кожного звуку. Машина проїждждає чи вітер дмухнув. Щоб мої онуки, мої діти цього не боялись.