Жванія Марина Павлівна, вчитель, Академічний ліцей №5 Обухівської міської ради Київської області 

«1000 днів війни. Мій шлях»

«Терпи, терпи — терпець тебе шліфує» - для мене це не просто строчки з вірша Василя Стуса, з 24 лютого 2022 року - це мантра, яку я повторюю кожен день. Моє життя, як і багатьох українців, поділилося на «до» та «після». І тепер, згадуючи як все починалось, мені здається, що все це відбувалось не зі мною, а з якоюсь іншою людиною, а мої спогади – це якийсь страшний документальний фільм.

О п`ятій ранку 22 лютого мене розбудив дзвінок, телефонувала мама мого учня Дмитра: «Марино Павлівно, війна…Ваш син вже вийшов з дому?...Це не навчальна тривога…»

Вона знала, що мій син щойно повернувся з навчання і заступив на службу до поліції, хотіла попередити, сказати, що я маю попрощатися з ним. Я тільки встигла побачити як він проходить повз наше вікно. Я застигла, незнаючи що робити: дзвонити, чи бігти за ним, чи ще щось… Надвечір ми змогли зв`язатись, Данило тримався мужньо, але дуже хвилювався за мене і просив, щоб я виїхала з міста.

Ми всі боялися, що наш Бахмут можуть швидко окупувати, а це для нас дорівнювало смерті. Але хотілося вірити у краще, тому ми залишились.

Протягом місяця після повномасштабного вторгнення кожен мій день був схожий на «день бабака». Зранку починалися онлайн уроки, одразу після уроків я йшла до волонтерського осередку «Бахмут український» (кожен день там були нові потреби, бо формувалась територіальна оборона, а ще до місцевого шпиталю прибувало все більше і більше наших хлопців-військових), потім була підготовка до уроків, фоном до якою були нескінченні новини з гарячих точок.

Хотілося щось робити, щось корисне, що допоможе нашим військовим спинити ворога.

Спілкуючись з волонтерами, я дізналась, що нашим військовим потрібна допомога в будівництві захисних споруд. Повідомивши про це у вчительський чат, ми з колегами миттєво поспішили на місце збору. Це був один з приємних спогадів тих часів! Чоловіки, жінки і діти, раніше зовсім не знайомі люди (там були, звичайно, не лише мої колеги), робили разом дуже корисну справу – від цього не можна було не радіти!

А на початку березня мені зателефонувала мама мого учня Ярослава і повідомила страшну новину – в Авдіївці загинув її чоловік, старший солдат Олексій Дульнев.

Це була перша втрата знайомої мені людини під час повномасштабного вторгнення і цей біль назавжди закарбувався в моїй пам`яті. Я пам`таю день прощання з Олексієм: на все місто лунала «Плине кача», дуже моторошно вила сирена (яку ми до того майже не чули) і вперше ми почули потужні вибухи, через які на всіх автівках спрацювали сигналізації. Я стояла в натовпі вбитих горем людей і не могла поворухнутися.

В цей день ми вперше задумались про евакуацію.

На початку квітня ми виїхали до Дніпропетровської області, в надії ближчим часом повернутися додому. Через рік ми зрозуміли, що це бажання нездійсненне і прийняли рішення переїхати до міста Обухів. Це місто здалось нам дуже схожим на наш рідний Бахмут. Воно світле і чисте, люди тут привітні і щирі. А ще тут всюди  чутно рідну мову, що не могло не привернути мою увагу. В цьому куточку, схожому на рідний дім, ми знайшли нову роботу, нових друзів. Іноді я навіть відчуваю себе щасливою…

Але ночами мені сниться рідний дім….не просто цегляна споруда, а саме: сусіди, колеги, друзі, випадкові перехожі, мелодія з міського годинника, піца в улюбленій піцерії і ті дрібниці, яких в мене більше ніколи не буде.

Я продовжую жити, я не хочу просто існувати, я хочу бути корисною нашій країні, тому всупереч всьому, що відбувається навколо – я живу, працюю, допомагаю нашим військовим, молюся за кожного воїна, бо тільки завдяки їхнім зусиллям я живу! І коли здається, що сил вже немає, я повторюю: «Терпи, терпи — терпець тебе шліфує».