Любов Іванівна бачила війну двічі – в рідній Луганщині та в Харкові.

Мені 71 рік, я проживала в Луганській області, місто Кадіївка. Я була і там, і там. У мене діти живуть у Харкові. Тому я була в них на початку війни.

Це почалось 24 лютого, бо 23 ніби ж святкували День захисника за старою звичкою. А зранку все вже сталося. Почули вибухи, всі вискочили з кімнат, кричать: «Що це?» І це вже була війна. Діти цього ж дня поїхали до іншого району, а я залишилася в їхній квартирі. Вони там побули декілька днів. Але діти боялися, і ми виїхали в Івано-Франківську область, у село Завалля.

Було дуже страшно. Ніхто не думав, що таке може бути: перестали працювати аптеки, усе обмежено було.

Світла не було, води не було, вибухи чули. Звичайно, все це лякало. Були вже зруйновані будинки, на це все було страшно дивитися.

Їхали ми без особливих складнощів. Нас декілька сімей виїжджало, їхали своїми автівками. Дорога була важка, але куди дінешся. Ніколи не думала, що на старості мені доведеться все об’їздити і бути не вдома. Звісно, це все важко витримати, але я намагаюся не зациклюватися - живу тільки з думкою про перемогу.

Усі виїхали. Моя невістка, жінка мого покійного брата, виїхала з родиною в чому стояла. Все залишилося там. Вони жили в Сєвєродонецьку, там взагалі немає цілих будинків. Вони зараз у Полтаві в школі живуть.

Я думала, що це на місяць-два. А зараз уже не знаю. Лякає все. Тяжко. Тяжко…