Історії, які ви нам довірили

меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

До всіх історій
Сім’я Шевцових

«Я не думала, що зможу пережити таке. Але не зламало»

переглядів: 907

Мама Інна Шевцова:

Я не думала, що зможу пережити таке. Але не зламало

До війни тут було добре. Це невелике селище Майорськ. Тут завжди було чистенько, гарненько, затишно, спокійно, людей було багато. Добре було. І електрички зручно ходили, і автобуси, в будь-якому напрямку можна було виїхати: і в Артемівськ, і в Горлівку.

Коли вперше почали працювати тут «Гради», ми ховалися в депо. 2014-2015 роки ховалися там. А потім вже ховалися, коли все загострилося, хто де. Хто в підвалах або вдома в кутку, під вікном, на підлозі. Як виходило. У під’їзді сиділи, тому що в будинках у нас льохів немає. А поки добіжиш до льоху, сто раз тебе застрелять. Ризикували, сиділи в хатах. Але чотири роки ми живі-здорові, слава Богу.

Я не думала, що зможу пережити таке. Але не зламало

Мені пропонували виїхати звідси, коли війна почалася, але я відмовилася. Потім пропонували вже пізніше, коли трішки тихіше стало. Я кажу: «Такі бомбування пережили, а зараз тим паче».

Це родичі по чоловікові пропонували. «Хоча б Юлю привези до нас в Рівне». Але я – ні. Вона буде там, а я буду тут?

Дочка Юлія:

Я не думала, що зможу пережити таке. Але не зламало

8-9 клас я закінчувала в Горлівці, у 84 школі. Бувало важко добиратися туди. «Школяр» [шкільний автобус] пустили, але тут були величезні пробки, і він не міг сюди приїжджати. Щоб шкільний автобус наш знайти, діти і батьки-супроводжуючі йшли по всій пробці.

Люди виїжджали з Горлівки, був великий потік як автобусів, так і машин. Машини стояли тільки в один бік в чотири ряди.

Було пару разів, коли вранці починали стріляти, і супроводжуючі не знали, що робити, чи нас повертати з півдороги, чи вже їхати до школи. І ми їхали, добиралися якось.

І там стріляли теж. Нас у бомбосховище спускали в школі. Хотілося закінчити навчання вже у своїй школі. Але не знала, куди я піду із цим атестатом далі вчитися. Але взяли, слава Богу. Перездала іспити в Бахмуті, вступила туди.

Мама:

Вона вступила в Артемівськ. Уже два роки вчиться. Гуртожиток безкоштовний. Я тут сама, а вона у мене під захистом в Артемівську, там тихо.

Чоловік помер давно, ще до війни. Він у мене хворів, гіпертоніком був. Бив тиск. Заснув і не прокинувся. І так ми з донькою удвох і живемо.

Я не думала, що зможу пережити таке. Але не зламало

А на кого розраховувати? Удвох. Обіймала її – вона плаче, я її притисну. Собою закрию. Страшно. Трясешся за свою дитину, переживаєш. Вона плаче, а сховатися ніде. У під’їзді сидиш, вона труситься, а навколо міни свистять. Нерви вже, вибачте, ні до біса.

Я не думала, що зможу пережити таке. Але не зламало. Як жили з дочкою, так і живемо. Як вона вчилася, так вона і продовжує вчитися. Як я працювала, так і працюю. За всю війну я роботу не кидала всі чотири роки. Нехай на ті дві години, але виходили на роботу, тому що треба було.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/

Rinat Akhmetov Foundation Civilian Voices Museum
Майорськ 2014 2015 2018 Відео Історії мирних жінки діти психологічні травми обстріли
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій