Я була вихідна. Зателефонувала о п’ятій ранку подруга і каже: «Ти хіба не чуєш, що нас бомблять?» - Я підскочила і дійсно почула вибухи. Більше вже ніхто не лягав. Страшно було, але на роботу люди пішли. А я була вихідна, то вдома лишалася. Наступного дня пішла на роботу. Працювала я в будинку-інтернаті для дітей із інвалідністю. 

Прийшли на роботу, а там діти перелякані. З того дня почали спускатися в підвал, дітей захищати. Було дуже страшно.

Торік у нас не було ні води, ні газу. По воду ходили до криниці. Було дуже складно. Люди пускали до своїх свердловин, давали воду, але небагато, щоб вода не пішла. Газу не було. На електричній пічці варили їжу. Оскільки ми живемо у своєму домі, то в нас були запаси, було невелике господарство. І гуманітарну допомогу давали. А потім дали воду і світло.

Обстріли - це так страшно! У подружки просто знесло все у дворі. Упала ракета, і їй розбило все, що тільки можна: і хату, і теплиці, і гараж, і кухню… Шокує те, як можна в людей таким стріляти. У лікарні стільки дітей, стариків! А вони обстрілюють. Це страшно. Ми не виїжджали. Діти наші виїхали по Україні, пів року побули і повернулися додому. Робота в них є, вони вийшли на роботу. Ми всі живемо тепер тут.

Коли мені дуже страшно, коли вночі стріляють, я, як мала дитина, накриюсь ковдрою, начебто сховалася, і лежу. Зараз уже таке відчуття, наче звикли. Мабуть, уже не так гостро все сприймається, як раніше. Хоча, звісно, і досі страшно…